Оксана Забужко - Notre Dame d'Ukraine - Українка в конфлікті міфологій

При цьому раз у раз доходить до анекдотичних казусів, що надає нашому громадському життю виразного відтінку абсурду. Простий приклад, як одна взята під лупу клітинка з суспільного організму: інтуїтивно всім ясно, що книжка про Шевченка пера Г. Грабовича — то наукова монографія, а пера О. Бузини — дрібне хуліганство. Але відсутність будь-яких класифікаційних, тобто імпліцитно ієрархічних критеріїв (крім єдиного — «у нас свобода слова», а значить, «кожен має право висловитися»), призводить до того, що ці дві книжки потрапляють в один ряд («усі тварини рівні») і згадуються поруч, через кому, і в бібліографічних покажчиках, і в критичних оглядах, — і розділити їх, як у добу первісного хаосу, «нема інструмента». Найближча аналогія тут — це російська ситуація столітньої давнини, описана Блоком в «Іронії»: коли інтеліґенція також не вміла розрізнити «Дантову Беатріче й Недотикомику Сологуба».

Ортега-і-Гасет X. Цит. праця . — С. 91.

Див.: Пушкин А. С. Письмо П. А. Вяземскому, 11.1825 г. // Пушкин А. С. Полн. собр. соч.: В 10 т. — Т. 10. — Ленинград: Наука ЛО, 1979. — С. 148.

Пройде ще 12 років (і дві революції), заки ця тенденція вийде на яв уже як принцип більшовицької політики, заскочивши російську інтеліґенцію повною несподіванкою, — Блок вражено констатуватиме: «Буржуєм зоветься кожен, хто нагромадив бодай якісь цінності, хоч би й духовні» (див.: Блок А. Записные книжки . — С. 377), — але й далі довірливо вважатиме це тимчасовим «ексцесом» (або, як пізніше навчиться говорити влада, — «перегибом»: термін, під який можна підвести все, що завгодно, від ҐУЛАҐу до Чорнобиля, — все це «перегиби», які не ставлять під сумнів непохитність «ґенеральної лінії»).

У «Трьох хвилинах» цей момент опускання, падіння «шляхетної людини» в обійми «масової», отримує пластично цікавіше, «кінематографічніше» втілення — а разом з тим і виразно демонічний відтінок: у пам'яті Жірондиста фіксується як «остатній час, коли життя було живе навсправжки», спуск по линві з тюремного вікна — «вділ, в безодню ночі, / де тільки й бачив я, що ярий вогник, немов пекельне око» (сиґнальний ліхтар у руці Монтаньяра). Про те, що «Монтаньярова спокуса» — «стати для себе метою» — є за природою своєю сатанинська (sic!), згадано раніше, на початку монологу.

Пастух — це ще один персонаж «Осінньої казки», чоловіча іпостась Служебки: саме він розповідає про проект «тюрми для божевільних» і взагалі за своїм ментальним горизонтом мало чим різниться від нашого сучасника («…будівничі величезні гроші / побрали на будівлю. Хто ж повірить, / щоб так таки ні крихотки й не вкрали», і т. д.), а їхня з Служебкою сцена коло свининця читається просто-таки як пряма «пророча» референція до культового радянського фільму «Свинарка і Пастух» (реж. І. Пир'єв, 1941), у якому герої, нотабене, так само розмовляють віршами (!). Невідомо, чи читав І. Пир'єв Лесю Українку (теоретично міг — у 1930-ті він працював на Київській кіностудії), та це й не важить, — значно цікавіша її власна художницька інтуїція, бездоганно точне прогностичне поціляння в ключовий образний код (від В. Леніна до І. Пир'єва!) грядущої «культури мас».

Див. розд. II, прим. 6 (в електронному варіанті — прим. 75. — Примітка верстальника )

Шерех Ю. Театр Лесі Українки … // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя . — Т. 1. — С. 383.

Прочанин «розриває коло» й проклинає Юду, тільки аж почувши про його прощальний поцілунок Ісусові, — «отаке плюгавство», обман довіри (NB: гріх з останнього кола Дантового пекла!) вже не підлягає в його очах виправданню («Убий, заріж, / втопи, продай, та хоч без поцілунків!»): тут уже відбувається вихід із сфери «масових» у сферу загальнолюдських цінностей, бо без «прожиткового мінімуму» довіри людське суспільство функціонувати неспроможне.

Дослівно такі самі завваги робить В. Ленін, у тяжких муках ума конспектуючи Геґеля (цит. за: Ленін В. І. Філософські зошити. — К.: Політвидав України, 1979. —XXXI, 722 с.): «тут сила силенна темного» (С. 126), «Як сіє зрозуміти?» (С. 80), «архідовго, пусто, нудно <���…> неможливо» (С. 206), і, нарешті, втративши терпець: «сволота ідеалістична!!» (С. 248).

Пор. те саме у М. Мамардашвілі про логіку В. Леніна: «Повна імпотенція думки у Л., настільки повна, що сама її можливість у кого-небудь і де-небудь уже видається казковою й неймовірною і збуджує тільки палючу підозру . Так, як коли б євнух на вид статевого члена в ерекції міг би припустити лиш те, що це всього тільки палиця, невидимими нитками прикріплена до паховини, всього тільки підозрілий і невикритий фокус , і вимагав би цей фокус викрити (і надалі весь час викривати, коли подібні палиці чомусь демонструють). От і викривали… <���…> „залежність від грошового мішка“, „класовий інтерес“, „учені лакеї“…» (Мамардашвили М. Необходимость себя . — С. 174; курсив мій. — О. З .).