Оксана Забужко - Notre Dame d'Ukraine - Українка в конфлікті міфологій

Солженицын А. И. Архипелаг ГУЛАГ — Т. 2. — С. 563.

Юнг К. Г. Феномен духа в искусстве и в науке // Юнг К. Г. Собрание сочинений: В 19 т . / Пер. с нем. — Т 15.— Москва: Ренессанс, 1992. — С. 75.

Це також слова Юнґа: «Фройд був „лікарем з нервових хвороб“ (у найстрогішому сенсі цього слова) і так і лишався ним, за що б не брався. Він не був ні психіатром, ні психологом і ні філософом» (Там само. — С. 66—67).

Фрейд 3. Недовольство культурой // Фрейд 3. Психоанализ. Религия. Культура / Пер. с нем. — Москва: Ренессанс, 1992. — С. 67. Епістолярна дискусія між Р. Ролланом і 3. Фройдом почалася після виходу в світ Фройдового «Майбуття одної ілюзії» (дещо з їхнього листування вміщено у: Фрейд 3. «Я» и «Оно»: Труды разных лет: В 2 т. / Пер. с нем. — Тбилиси: Мерани, 1991. — Т. 1. — С. 396—397).

Див., наприклад, бібліографію дискусії про соціалістичний реалізм на сторінках журналу «Слово і час» (2003 — № 12; 2005. — № 2; і т. д.).

Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара «Таврія») // Шерех Ю. Друга черга . — С. 174—175.

Див. розд. II, прим. 20 (в електронному варіанті — прим. 89. — Примітка верстальника ).

Див.: Агеєва В. Жіночий простір . — С. 263—271.

Драгоманов М. Чудацькі думки … // Драгоманов М. Вибране . — С. 491.

Див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1 . — С. 24.

Сучасний читач, для якого ця проблема є суто умоглядною, вже не в стані оцінити, до якої міри вона могла бути для України «питанням життя або смерти» ще яких чотири покоління тому. За теорією відсилаю до Е. Ґелнера, а щоб заощадити на історичних ілюстраціях (бо ця книжка й без того ними перевантажена), нагадаю лише сумний досвід першої щоденної української газети «Громадська думка», заснованої Є. Чикаленком 1906 p., — як бізнес-проект вона не вдалася саме через брак у тодішньому українському суспільстві єдиного мовного стандарту (передплатники з Полтавщини не розуміли дописувачів із Поділля й навпаки, мало хто розумів українську абстрактну лексику, і т. д., докладніше див.: Чикаленко Є. Спогади . — С. 321—323): ситуація, неминуча за відсутности рідномовної освіти, без якої «загальна культура» (і політична в тому числі) в жодному суспільстві неможлива.

Досить згадати емблематичний скандал із Ґорьким 1927 р. — коли «буревісник революції», заперечуючи в листі до редактора «Книгоспілки» проти перекладу його творів «на украинское наречие», оголосив, що з людьми, які «утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие „языком“», він «посильно» боровся і «при старом режиме» (sic!), а вже «при новом режиме» й поготів їм не попустить (повний текст див. у: Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 380).

Той-таки Ю. Шевельов, на правах живого свідка, авторитетно стверджував, що «у с е покоління відродження 20-х років» мусить називатися «петлюрівським поколінням», бо воно все «звідти», і в 1990-х pp. писав Р. Корогодському: «Але ще треба великої синтетичної праці про те покоління, щось на зразок — петлюризм як суть усього нашого «азіятського ренесансу». Та хто її напише?» (Цит. за: Корогодський P. І дороги. І правди. І життя. — К.: Гелікон, 2002. — С. 199).

Павличко С. Дискурс модернізму … // Павличко С. Теорія літератури . — С. 72.

Першим цей «російський синдром» демонструє щойно аж П. Грабовський, — «російський соціаліст» і, як і С. Єфремов, колишній семінарист: «Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а «за народ», і те бажання цілком опанувало мною» (Лист до Б. Грінченка від 08.09.1901 р. // Грабовський П. Зібр. тв.: У 3 т . — К.: Вид-во АН УРСР, 1960. — Т. 3. — С. 306). Ось це вже в чистому вигляді віра російського інтеліґента, і не варт забувати, що історично востаннє ці російські побожні хлопчики, які замінили Христа «народом», — поповичі, екс-семінаристи, учні духовних училищ, із числа яких вийшов і Сталін, — вирізняються окремим прошарком — у складі ЧК (див.: ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Шаповал Ю. та ін. — К.: Абрис, 1997. — С. 429—581, розд. «Біографічні відомості про чекістів»).

Надзвичайно цікаві під цим оглядом для культурологічного аналізу «Прапороносці» О. Гончара — цей абсолютний канон української радянської літератури , заслужено улюблений твір «проґресивної соціалістки» Н. Вітренко, блискучий, і таки істинно еталонний взірець «дискурсу брехні» (тепер, коли опубліковано авторові щоденники, можна і «зсередини» реконструювати політтехнологію дискурсу, видно, «як це робилося»: так, у фронтовому щоденнику, — провадженому, нотабене, по-російськи, — боєць Гончар пише: «Я видел за войну то, что видели немногие. Многое, многое понял и от этого, может быть, поглупел » [ Щоденники . — Т. 1. — С. 53], — а в романі письменник Гончар вкладає ці слова в уста своєму героєві, у дещо кострубатому українському перекладі, в ось якій редакції: «Я бачив за цю війну те, що, мабуть, бачив небагато хто. Я зрозумів те, що, напевне, також зрозумів небагато хто. І від того, що побачив і зрозумів, я став або черствішим, або, можливо, і… мудрішим » — курсив мій, коментарі зайві. — О. З .). У цьому романі вже докладно розроблено міф «нашої», радянської/російської (ці поняття взаємонаклалися, чітка межа між ними, що була існувала в «петлюрівському» поколінні 1920-х, зникла) вищости над Європою , підкреслюваної раз у раз, при кожній нагоді: «Ех ти… Європа», — як поблажливо каже «наш» боєць угорському художнику, що не вміє врубати дров (і, звичайно ж, тут-таки вчить його, як треба, — «нашій» людині й належить усьому вчити «західну» — від рубання дров до управління країною), і навіть «наші» пісні («Пісня про Сталіна», «Есть на Волге утес», «Ой гай, мати», — це, до речі, також готовий канон: репертуарний, повторюваний в усіх урядових концертах аж до самого кінця СРСР, тільки з заміною «Сталіна» на «партію») виявляються «в Європі» дорожчими за «свої», бо ж «Хіба в них є такі?». Проте «сила», ясна річ, не в піснях, — «наш народ» «багатший в іншому, найголовнішому»: у нього 1) «зародилось таке вчення, що освітило, як сонце, дорогу всьому людству»; 2) «є така держава, котра вистояла, як скеля, в отаку грізну бурю»; 3) «є люди, що, не поламавши хребта, знесли усе те, що знесли ми з вами». Отже, ленінізм-держава-народ — готова імперська тріада (пор. «самодержавие-православие-народность»). У принципі, це, звичайно, конспект сталінської славетної післявоєнної промови, але не варто недооцінювати щирість автора в його зневазі до Заходу , — певний знак, що українська тожсамість уже перестала бути європейською .