Ігор Коляда - Казимир Малевич

Про участь в повстанні молодших братів Северина і Болеслава (тоді 19 і 17 років) нічого не відомо. Скоріш за все, вони не брали в ньому участі та не були безпосередньо репресовані. У 1866 році Болеслав, можливо, і вже повнолітній Северин ще перебували у Турбові або десь у родини в Київській губернії і піклувалися про паспорт, про що свідчать запитання у цій справі, надіслані з канцелярії губернатора. У 1881 році Болеслав одружився з Розалією Крог у когійському римо-католицькому костьолі, а в травні 1884 року жив вже у селі Селище на Київщині. З початку 1890-х років його прізвище фігурує серед вищого персоналу Селіщанських цукроварних закладів, що належали князю Лопухіну-Делештову і якими керував С. Д. Полторацький, де Болеслав в ті роки виконував обов’язки помічника директора. У 1902 році він подав клопотання про вписання свого сина у книгу родоводу волинської шляхти, де Станіслав, син Болеслава, був вміщений як останній з роду Малевичів 8 лютого 1903 року.

Отже, Малевичі – представники дрібної шляхти, переважна більшість чоловіків цього роду за звичаєм йшла по військовій або духовній лінії. На початку ХIХ ст. в переліку професій представників роду Малевичів зустрічаються унтерофіцер, іподиякон, десятник, колезький реєстратор, фельдшер Севастопольського військового шпиталю і титулярний радник. Порівняно з таким розмаїттям службових звань своїх родичів батько Малевича – Северин – займав досить скромну посаду службовця на цукрових заводах.

З ім’ям 33-річного Северина Малевича зустрічаємося знову лише у 1878 році вже в Києві з приводу його шлюбу з 19-річною Людвікою Олександрівною Галиновською, 1858 року народження. Її батьками, згідно з записами у метричній книзі шлюбів, були губернський шляхтич Київського повіту Александр Галиновський та Юлія з роду Федорович (Fedorowicz – Fiedorowicz). До родини Галиновських і Федоровичів належала добра половина у селах Шарковщизна і Бохі у Дзержинському повіті.

26 лютого 1878 року Северин і на 14 років молодша від нього Людвика вінчалися у Києві у парафіяльному костьолі св. Олександра. Після одруження батьки Казимира оселилися в бідній південній Володимирській ділянці міста, в невеличкому двоповерховому будинку, неподалік від цвинтаря і Байкової гори (нині вже неіснуючому будинку на вулиці Бульйонській, 13 (нині вул. Казимира Малевича, 15), недалеко від Київсько-Московсько-Воронезької залізничної колії. Будинок належав тітці Казимира Марії Ожеховській, його хрещеній матері. Молода родина займала дві невеликі прохідні кімнати на верхньому поверсі. В одній із цих кімнат і народився їх первісток – син Казимир.

Северин опинився у Києві, виїхавши з родового Турбова, напевно, у пошуках працевлаштування у другій половині 1860-х років. То ймовірно, бо він вже мав перший професійний досвід в цукровій промисловості. Треба пам’ятати, що майже в усіх місцевостях, де проживали численні Малевичі, знаходилися цукроварні, а згідно з пануючою тоді суспільною думкою, «це було найбільш прибутковою справою, яка до того ж відповідала природним навколишнім умовам». В Турбові теж була цукроварня, заснована ще у 1847 році, яка спочатку належала Драгомірецькому, пізніше була перероблена у товариство, де працювали майже 200 робітників.

Северин не мав ні вищої освіти, яку тоді отримували у Петербурзькому технологічному інституті, ні навіть середньої ліцейської або спеціальної технічної. Це було б занотовано в списку працівників цукроварні. Він належав до величезної розповсюдженої в ті часи маси практиків-самоуків зі збіднілої шляхти, яких брали передусім як конторників, часто сезонних, в різних цукроварнях в Україні по дві сторони Дніпра. Варто підкреслити, що серед поляків, які в 1860-ті роки займали більшість посад серед керівництва цукроварень на Київщині, тільки п’ять відсотків були легітимними інженерно-технічними спеціалістами. А практиків з великим досвідом, але без освіти, особливо шукали. Запрошувати фахівців з-за кордону коштувало дорого, а цукрова промисловість, що безперервно і динамічно розвивалася аж до 1890-х років, вимагала директорських, адміністративно-виконавчих і технічних кадрів. З часом ситуація змінилася: поляки, що переважно були заангажовані в цій царині, також користувалися гарною репутацією як працівники, особливо у Правобережній Україні, і складали найбільшу частину персоналу. Говорячи про зайнятість Северина Малевича, також необхідно зазначити, що характерною рисою спеціальності цукроварника була його велика мобільність. Більшість зайнятих на виробництві працювала за контрактом під час цукрових «кампаній» між вереснем і січнем кожного року і мінялася кожні два чи три роки.