Ігор Коляда - Казимир Малевич

Антоній Малевич з першою дружиною Фортунатою мав трьох синів: Титуса, Луціана і Полікарпа, а з другою – двох: Северина і Болеслава. Про дочок нічого не знаємо. Родина Антонія належала до чиншової шляхти. Займаючи скромну позицію в суспільній структурі поміщиків, вона не брала участі у громадському та політико-економічному житті багатої і здавна проживаючої тут місцевої шляхти. Перед процесом привласнювання землі і селяни на терені Турбова були поділені між Каролем Драгомірецьким (506 душ), Адамом Райським (57 душ), Йозефатом Корвіним-Петровським (53 душі) і Хоноратою Божецькою (50 душ). Частина землі належала православній церкві Святого Димитра. Турбовицькі багатства Малевичі втратили, напевно, внаслідок конфіскації після Січневого повстання 1863 року. Достатнім приводом для цього був факт участі в повстанських боях Полікарпа і Луціана, двох синів Антонія. Турбів та його околиці були «вибуховим» місцем. Зі спогадів знаємо, що у Турбові збирали зброю і готувалися до повстання, читали Золоту Грамоту, через Турбів багато разів проходили між 11 та 15 травня 1863 року частини з’єднань повстанців під керівництвом Леона Чеконьського та Платона Крижанівського, які були остаточно розбиті в битві під Булаєм. Молодші за Антонія Малевича співволодарі Турбова Кароль та Апполін Драгомірецькі були заслані. Хоча надруковані джерела не фіксують конфіскацію майна Малевичів, усі побічні факти свідчать про це.

Повернемося все ж таки до попередніх часів. Після Листопадового повстання 1831 року побоювання щодо декласування усієї родини, особливо у контексті чергових ревізій шляхетських титулів, стали для Антонія Малевича серйозною проблемою. Як відомо, гарантоване Жалованою грамотою Катерини ІІ право від 21 квітня 1785 року, що визнавало шляхтою усі родини, записані у сеймікових книгах, після Листопадового повстання підлягало сумніву.

У грудні 1831 року прийнято рішення російського Сенату піддати ревізії усі шляхетські титули, які розглядали тепер спеціальні комісії за участю представників шляхетських громад та не в меншій мірі Петербурзької Герольдії, що робила остаточні висновки. То був довгий і складний процес, що істотно змінював суспільну, економічну і політичну ситуацію в усіх західних губерніях імперії. На Волині, де проживало найбільше зубожілої польської шляхти – так званої традиційно чиншової шляхти, – процес ревізії розпочався в умовах шалених протестів в ім’я «святого характеру і недоторканості рицарського статусу», з якими серед інших виступив і маршалок волинської шляхти Граціан Ленкевич. І цей останній спротив, як і численні інші прохання і протести, не вплинув серйозно на переміну рішення. З одного боку, ревізійні комісії почали свою діяльність з поділу розглянутих справ на три категорії, що деяким, не віднесеним безпосередньо до групи поміщиків, давало шанси віддалення у часі наказу про сплату податків і обов’язків служити у війську. З другого боку, шляхетська громада видавала різні свідоцтва щодо приналежності до шляхетського стану, що завжди віддаляло термін ревізії. Одначе ці останні документи, що попадали в цю правову прогалину, не надовго допомагали, оскільки від 1834 року Петербурзька Герольдія майже цілком вважала їх недостатніми або фальшивими, як і усілякі інші аргументи – не досить вірогідні або такі, що викликають хоча б тінь підозри.

Антоній Малевич у 1836 році отримав легітимне шляхетське свідоцтво від ревізійної комісії Махновського повіту, що розглянула його справу у 1834 році і разом з синами Титусем та Луціаном віднесла до першого розряду, тобто до категорії володарів землі (конфіскованої або ні), які підлягали подальшій ревізії Герольдії, що автоматично не позбавило їх привілеїв, тільки перенесло перевірку у часі. І так два роки потому в листі від 14 липня 1838 року на засаді рішення Герольдії було визнано, що свідоцтва їх шляхетства недостатні і тому підтвердити їхні привілеї неможливо. Ця відповідь викликала нові намагання Антонія у 1844 році підтвердити його шляхетське походження на засаді вже раніше виданого запису. Проте і цього разу – фіаско. Комісія знову визнала аргументи недостатніми, тобто підтвердження шляхетського походження від 1834 року недостатнім. Антоній ще раз подав маршалкові шляхти Бердичівського повіту нові свідчення та свідоцтва з проханням знову підтвердити своє та п’ятьох синів шляхетське походження. Справа тягнулася аж до 1859 року з намаганнями підтвердити та закріпити вірогідність шляхетства. Нарешті, зібравши усі ті матеріали, маршалок громади представників шляхти у Бердичеві відіслав справу до Волинської громади шляхти, яка 4 вересня висловила свою позитивну думку (на основі § 17, р. 82 Привілеїв Катерини ІІ від 21 квітня 1785 року) для затвердження її Петербурзькою Герольдією. Серед аргументів, крім метрик про народження та хрещення, а також ранніх свідчень про шляхетство, враховано ствердження Київської, Подільської та Вінницької податкових палат про несплату родиною подушних податків. Хоча переважило, як здається, переконуюче визнання свідчення шляхетства частини родини в роках 1838-му і 1849-му, а також надані тепер свідчення Василя, сина Івана Малевича, луцького каноніка греко-католицького костьолу, що признавав Антонія з синами своїм кузеном по дядькові з того ж самого роду Малевичів, права якого були підтверджені 28 березня 1803 року. Герольдія остаточно визнала усі документи і на засаді власних матеріалів по історії роду, починаючи з 1604 року, визнала підтвердженим шляхетське походження Антонія з 1803 року і рекомендувала рішенням від 7 квітня 1859 року п. 3743 вписати його ім’я разом із синами до родовідної книги волинської шляхти.