Сергій Вергун - Микола Лисенко

Саме під час навчання у Київському університеті Лисенко серйозно почав займатися збиранням українських пісень. «У ті часи серед київського студентства був звичай: збирався гурт студентів та й ішли на Байкову гору, де тепер «старе кладовище», а та частина, де тепер церква, була вільна; отам спинялися співці й співали собі народних пісень; збирались теж і в Кадетській рощі. Співали просто у Ботанічному саду. Та всі ті співаки не були згуртовані в один вивчений хор. Власне М. Лисенко перший згуртував їх в український хор…».

Почувши спів деяких звичайних рілігійних «кантів» церковнослов’янського складу студентами в університетській церкві, Микола Лисенко загорівся бажанням зорганізувати їх в український хоровий колектив. Сталося це 1860 р. «…Коли український гурток співців-студентів розучив збірку своїх пісень, М. Лисенко вдався з проханням до університетської влади, щоб дозволила дати концерт з народних пісень на користь незаможним студентам. Уряд дозволив, тільки з тією умовою, коли на се буде згода самого попечителя округи і щоб не було ніякої публікації; та були вони й непотрібні, бо студенти так добре розпросторили чутку про концерт, що й найбільша аудиторія була повнісінька! Концерт українським слухачам дуже сподобався, навіть і полякам…» – писала згодом Олена Пчілка.

«Нас покликали на генеральну сходку в університеті, – пригадував М. Старицький. – Питання обмірковувались серйозно, в суворому порядку, чисто по-парламентському. На цій сходці вирішено було одноголосно, що малоруський народ складає осібну націю, багату всіма даними для культурного розвитку й участі на повний голос у слов’янському концерті, що чесний, свідомий малорос повинен віддати всі свої душевні сили для підняття в народі самосвідомості й розвитку, що до всіх братів-слов’ян він повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями… Лисенко… з того моменту став найзавзятішим українофілом, як охрестили нас потім».

Активно включившись у діяльність київської «Старої громади» (нелегального товариства київської інтелігенції та студентства), Микола починає збирати і обробляти народні пісні, працює над «Словником української мови» і перекладами загальнодоступних підручників, виконує народні пісні у своїх обробках зі студентським хором Київського університету, бере участь у студентських виставах, створивши, зокрема, у 1864 р. музичний супровід до водевілю В. Гоголя (батька письменника) «Простак»; робить у 1863 р. разом зі М. Ста-рицьким першу спробу написати оперу – народну музичну драму «Гаркуша» за повістю Олекси Стороженка; бере участь в акції з вшанування пам’яті Т. Шевченка (відзначаючи шевченківську дату концертом, новим твором).

Пізньої осені 1860 р. М. Лисенко вирушив збирати фольклор в рідне для нього село Жовнини. Про першу етнографічну мандрівку М. Старицький пише: «…Різдвяні свята Лисенко провів у нас… канікули ми почали тим, що безпосередньо самі відправилися на «вулицю» і намагалися перезнайомитися з усім селом, маючи метою і пропаганду своїх ідей, і зближення, злиття з народом, і збір етнографічного матеріалу. Лисенко… проникав і на «досвідки», і на «вечорниці»… виуджуючи усюди народні мелодії, котрі заносив у свій музичний портфель… ми з ним затіяли одразу немалу справу – написати українську оперу. Зараз же від слова до діла… взявся написати лібрето на основі Стороженкової комедії «Гаркуша», а Микола взявся написати музику. Шпаргал помічений: «Лебехівка, 1864 року»…».

Зимові канікули 1861 р. М. Лисенко провів у П. Чубинського. Олена Пчілка у своїх спогадах писала: «Під час перших же зимових свят на Різдво 1860 року і новорічні свята 1861 року він приїхав до… Павла Чубинського записувати народні українські пісні – і повернувся до Києва з великою збіркою їх». Так, зі студентських років М. В. Лисенко стає музичним етнографом.

У Києві Микола продовжує інтенсивно займатись музикою. Він захоплено вивчав опери Глінки, Даргомижського, Сєрова, знайомився з музикою Шумана і Вагнера. До 1860-х років належать спроби написання музики до мелодрами М. Старицького «Панське болото» (нотний матеріал не зберігся). Виступає як піаніст у концертах на користь створеного в той час Київського відділення Російського музичного товариства.

Після скасування кріпацтва, в умовах польського національно-визвольного повстання 1863 р., що поширилось і на Правобережну Україну, російська влада видає горезвісно відомий «Валуївський циркуляр» про заборону української мови. Доходило до курйозів. В. Антонович із цього приводу писав: «Загальновідомо, що М. Лисенко, якому заборонили співати українські пісні в оригіналі, переклав їх для свого хору французькою мовою і так виконував для київської публіки, щоб не співати російською».