Олег Кудрін - Ліна Костенко

Тож уявіть собі цю атмосферу. «Усе махало крилами і веслами». Річка, пляж, романтичне відчуття острова, але при цьому – близькість столиці. Незвичайний міський пейзаж селища – з палями, містками, галерейками і терасами. Життя в біологічних ритмах природи – льодостав і льодохід, паводки і повені. Почуття небезпеки, яке лоскоче і в той же час – єдність із природою Дніпра. Тож не дивно, що Костенко згадує про Труханів острів із винятковою ніжністю: « Це був дивовижний острів, весь — як у срібному персні, обнятий двома рукавами Дніпра. Тоді там береги були чисті, пісок перемитий повенями, ми жили на вулиці Набережній, візаві з Києвом. Перед очима був князь Володимир з хрестом » 30 30 Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 123. .

І ось тільки тепер ми можемо зрозуміти всі деталі картини, промальованої Костенко у вірші «Я виросла у Київській Венеції». (До речі, в «Насолоді» у д’Аннунціо Венеції немає, але є Венеціанська площа – одне з найкрасивіших місць вічного міста.) Так, це був дивовижний український варіант Венеції, хай не такий багатий і аристократичний. Зате – молодецький і відчайдушний, що вміє і попрацювати, і відпочити. А ще – дає відчуття свободи, окремості, таке рідкісне в умовах радянської влади кінця 30-х – початку 40-х.

«О, як було нам весело, як весело!» Легко і весело. Дружби, дражнилки, сварки, бійки. Перше освідчення – коли красень Женя і товстий Юра, що сиділи на задній парті прислали спільну записку: «Ліно, ми тебе любимо!» І дитяча мрія про політ. Одного разу вона обернулася стрибком із великої вишки: так, як це робили досвідчені стрибуни-плавці, склавши руки перед собою. Того разу Ліна мало не потонула, вже і різнокольорові кола перед очима попливли. Але нічого, обійшлося – випірнула.

Іншим разом мрія про політ поєдналась із пропагованими можливостями техніки – літаки, парашути. Стрибок із парашутом? Чом же не спробувати! Ліна взяла стару мамину парасольку. Але одразу зрозуміла, що вигляд у неї неправильний – чорний. А парашути, як усім відомо, білі! Тоді обідрала непотрібну чорну тканину і обшила каркас білим простирадлом. Тепер порядок. Забралася на горище і стрибнула вниз… Забилася, звичайно, сильно. Але не плакала. Адже бабуся вчила, що прийде дід Ревило, сховає в торбу та понесе.

Так Ліна, бешкетниця і читачка, все росла, росла…

(Так, згідно з легендами, у острова була давня історія. За однією з версій, назва його – від половецького хана Тугорхана (Тугоркана). Начебто тут наприкінці XI століття була резиденція його дочки – дружини київського князя Святополка Ізяславича.)

Але це літній пейзаж острова. А ось вам зимовий:

Дитячі ігри, відчайдушні, безрозсудні. Стрибки – страшніші, ніж із парасолькою-парашутом. Невіра в те, що в світі є смерть. А тим часом її залізне колесо знову наближалося до Дніпра.

Весна 1941 була прекрасною. На день народження Ліні подарували гітару, красиво зав’язану, як годиться, оксамитовим рожевим бантом. Вона так мріяла навчитися грати на ній (як там – «дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами»), і навіть починала вже щось бринькати. Літо теж починалося чудово. Особливо 22 червня – якраз у мами день народження. Бабуся (вона теж переїхала до Києва, продавши хатку в Ржищеві) збиралася пекти традиційний високий пиріг у «чуді» 34 34 Як пояснює далі Костенко, чудо – «це така висока кругла форма для тіста». . І раптом – новина про війну. Ліна принесла її від сусідів, куди побігла до подружки. Батько спочатку не повірив, розсердився – думав, дурні жарти. Взяв відро ніби по воду, пішов до колонки, перевірити ще раз. Повернувся похмурий. Усе правда – війна.