Олег Кудрін - Ліна Костенко

Через тринадцять місяців Василя відпустили. Він, уже мічений владою, насилу зміг знайти роботу, а 1937 року через свою «неблагонадійність» знову її втратив. Після цього, на щастя, йому вдалось улаштуватися плановиком-економістом в облнаросвіту, де його за любов до шахів прозвали Ботвинником. Ліна згадувала, що в ті часи близьким приятелем батька був Олекса Повстенко (1902—1973), архітектор, історик, мистецтвознавець. Він приходив до них додому на Труханів острів грати в шахи.

Повстенко відомий тим, що 1941 року врятував від руйнування Софію Київську. Коли радянські мінери приїхали, щоб закласти вибухівку під святиню, він керував тоді цим об’єктом і сказав, що під храмом немає підвалів. Часу було обмаль, і мінери поїхали, не перевіривши його слова. 1944 року, під час відступу німців, Повстенко поїхав до Словаччини, потім до Німеччини. І 1949-го перебрався до США, де, до речі, брав участь у добудові Капітолію. А також написав видатну книгу «Катедра св. Софії у Києві».

1930 року побувати на допитах довелось і матері, Зінаїді Юхимівні. Допитували її за звичайною чекістською методою. З яскраво палаючою лампою, спрямованою у вічі… Не заарештували. Однак із такими хвилюваннями мама вирішила відправити Ліну від гріха подалі – до бабусі, у Ржищів.

Мама Ліни, як і батько, теж була неординарною людиною, жінкою, «зітканою з поезії, з музики». Вона закінчила Ржищівську гімназію. Збереглося фото з її викладачами: елегантні вчительки, чоловіки всі у краватках, деякі з метеликами. Розглядаючи його, Зінаїда Юхимівна плакала – більшість із цих людей було репресовано.

Вони з батьком познайомились у Ржищеві, в аматорському театрі, де разом грали.

« Мама за природою своєю була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво <���…> Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах якийсь далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина — то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу » 29 29 Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 130—131. .

Важлива деталь. Мама іноді брала Ліну з собою до університету. І та на все життя запам’ятала, що викладачі, професори говорили українською мовою. Так, у найтемніші сталінські часи – і українською. І нікому це не видавалося дивним. Хоча вже в школі на Трухановому острові, де навчалася Ліна, ситуація була іншою. Вчителі говорили українською, діти на уроці – теж. Але на перервах учні в основному «балакали» російською…

Труханів острів і… школа? Так. Нинішній Труханів (який у Києві завжди на виду) настільки не схожий на те, що було там до війни, що потрібно зробити невеликий історичний екскурс.

У другій половині XIX століття на вигідно розташованому Трухановому острові з’явилися майстерні пароплавного магната Давида Марголіна. Люди, які працювали на них, селилися поблизу. Будинки в основному були дерев’яними, і лише зрідка – кам’яними. На найвищому пагорбі острова поставили церкву Святої Єлизавети і училище, побудовані коштом освіченого промисловця. Із 1918 року почали облаштовувати пляжі за європейською модою, першими – кайзерівські солдати, що увійшли до Києва за держави гетьмана Скоропадського.

Головна зміна, що принесла на Труханів острів радянська влада, – це занепад церкви (а потім – її розбір на каміння) і реорганізація училища в школу з гарним номером 100 (саме в неї піде семирічна Ліна). У другій половині 30-х острів являв собою окреме автономне містечко навпроти великого Києва, що зовсім недавно став столичним. Пішохідного моста не було, з Києвом острів’ян з’єднував старий кораблик на ймення «Парубок» і власні човни, які були практично в кожній родині. Коли лід був невеликим, його ламав невеликий криголам. А в надійний льодостав на лід кидали дошки і так ходили.

Під час повеней острів заливало – часом під самі дахи (спеціальна червона позначка нагадувала про найсильнішу повінь 1931 року). Тому будинки ставилися на палях, щоб бути вищими. Так складався особливий міський пейзаж двоповерхової дерев’яної дніпровської Венеції. У пору повені сусіди з нижніх поверхів із найціннішими речами тимчасово переселялися на верхній. У «високу воду» до школи дітей звозили човнами, часто кооперуючись. В умовах сезонних катаклізмів у жителів селища вироблялося особливе «відчуття ліктя». Сьогодні ти комусь допоміг, завтра – тобі допоможуть. При всьому тому і курортна складова з Труханового острова не зникала. У вихідний день відпочити на тутешній пляж приїжджали і кияни. А у труханівців він завжди був «під рукою».