Ростислав Коломієць - Никифор Дровняк

Тягнула за собою малого Никифора, завжди біжучи. Він так швидко не міг. Запліталися йому ноги, а вона гнівно щось вигукувала… Не могла говорити, лише видавала короткі високі звуки. Тому і хлопець довго не міг навчитися говорити. Доглядала його сама, носила на плечах. Тулились вони у різних місцях, де давали роботу. Тримали її із співчуття: нездара, та ще й з позашлюбною дитиною».

Народитися на Лемківщині у 1895 році позашлюбним напівсиротою-калікою означало жебракувати. Постійні поневіряння, раз на рік храмове свято для калік і безвихідь голодної смерті.

Але не так сталося у долі Никифора, хоча попервах він ніби повторював шлях лемківських жебраків. І хто зна, чи вижило б хлопченя, якби не повсякчасна підтримка земляків. Від села до села носила Євдокія за собою дитину, заробляючи гроші на харчування собі і синові, ночуючи там, де працювала. Якось Явдоха прибилась до статечного господаря Івана Гриняка, який зглянувся над бідаками і давав їм часами притулок.

Бувало й таке, що годинами вона вистоювала з простягнутою рукою біля мосту, а під мостом біля річки Криничанки у хустці колисався маленький Никифор. Або доводилось підвішувати немовля у корзині-колибі до високої гілки дерева, щоб собаки не загризли… Дитя, напучуване матір’ю, простягнуло руку за милостинею, ледь стало на ноги. Під церквою просило грошей.

У церкві, де хрестили дитину, Явдоха з Никифором бували не тільки кожного свята, а ледь не щодня. Тож не дивно, що першими враженнями хлопчини були не рятівні стерті мідяки, які кидали перехожі у простягнуту материну руку, але:

– казковий вигляд церковної будівлі…

– проникливі лики візантійсько-лемківських святих усередині, що дивилися – прямо на нього великими нерухомими очима із позолочених обрамлень ікон…

– божественні аромати ладану, єлею, воскових свічок…

– сама атмосфера таємничості містерії церковного Богослужіння…

Він чекав на це свято як на чудо і відчував себе у храмі як удома, якого не мав…

Нині у храмі, де хрестили Никифора, встановлена пам’ятна дошка, на якій написано, що тут його хрестили і тут він співав у церковному хорі. Співав, тобто не тільки спостерігав, але, подорослішавши, брав участь у містерії Богослужіння.

І знов звучить у душі:

Церква для лемків була єдиною культурною установою в селі. У церкві відбувались богослужіння – утреня, літургія, вечірня. Церква стала духовним притулком Никифора. І, без усякого перебільшення, відвідання церкви стало для нього школою духовного виховання і, як побачимо далі, академією мистецької освіти.

Щорічно у лемківській Криниці відбувалося храмове свято для калік, на яке мати, сама інвалід, обов’язково приводила свого сина-інваліда. Тут малий уперше побачив жебраків-калік, у незагоєних ранах. Відкрив для себе, що вони з матір’ю не єдині у своїй обділеності. Вони молились святому Миколаю за своє зцілення, а потім для них влаштовувався святковий обід. Образ святого Миколая не раз виникатиме у картинах Никифора, він і себе зображував у цьому образі. Напевне, черпав у цьому сили для життя і випромінював їх людям.

Никифор запам’ятав ці відвідини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемківської Криниці, до церкви, де його хрестили, до ікон, які прикрашали ті стіни, до лемків, які його прихищали. І до ровесників – «бихрестів», які колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли він подорослішав, іменували вже «Матейком» – за іменем польського майстра живописних полотен…

Тим часом він закінчував перший клас сільської початкової школи. Шкільна наука давалася хлопцеві ой як нелегко – через успадковані від матері порушення мовлення і слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокі слова і склеювати їх у речення. Діти попервах кепкували з нього. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще – малювати. Малювати і малювати. Спочатку в школі – грифелем на дошці. А далі…

Й на цьому закінчилося його навчання…

Недовго мати затрималась на цьому світі. За легендою, що й досі побутує у Криниці, Одоська тихо і непомітно пішла з життя, коли синові було сім років, і забрала з собою у могилу таємницю народження сина. Згодом ніхто не міг згадати, коли саме точно вона померла і де похована… А він пам’ятав її все життя.

Тож він опинився на вулиці. Постійні мандри від хати до хати, за будь-якої погоди і пори року, нерідко надголодь, з ночівлею на чужому горищі чи у стодолі – серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти. Можна тільки здогадуватись, скільки довелось хлопцю перенести знущань та негараздів, як намагався вижити і не впасти у відчай від того, що його сприймали за ненормального…