Ростислав Коломієць - Никифор Дровняк

– його картинками, які він довгі роки дарував перехожим задарма або продавав за кілька злотих, розпалювали печі, а він втішався: «Не біда, у такий спосіб я спілкуюся із Всевишнім… Не в грошах справа…»

– копирсаючись у смітниках, виживаючи продажем за безцінь своїх картин на вулицях і перехрестях, стає на старість років заможною людиною. За його картинами полюють колекціонери, готові заплатити будь-яку суму. А він продовжує спати на підлозі…

– поневіряючись півжиття безбатченком у лемківському містечку («була б хліб та вода, то не є голода», як кажуть лемки), він ніколи не зраджував своєму мистецькому покликанню і, зрештою, прославив лемків – складову частину українського етносу – на весь світ…

– не пройшов професійної школи малярства, а картинами художника-самоука захоплювався Пабло Пікассо, його картини мають розголос в усьому світі.

Природно, виникає питання – звідки? Звідки в цієї майже неграмотної, з порушенням мови, зору і слуху і, за поговором, несповна розуму людини взявся неповторний талант? Заінтриговані?..

І досі побутує наукове, вірніше – науковоподібне пояснення феномена Никифора. Нібито у деяких хворих на розумову недугу (а Никифора довгий час вважали таким) сильно уражена ліва півкуля головного мозку, натомість права, що відповідає за творчі здібності, розвинена надзвичайно виразно. Такі люди не можуть подбати про себе, але своєю творчістю здатні дивувати та приносити людям справжню радість.

Може, воно і так, не беруся судити, але набагато ближче сприймати феномен Никифора поза раціональних пояснень. Це той щасливий випадок, коли люди кажуть – так і казали, – що натхнення в нього з Неба.

Тобто Никифор мав ТАЛАНТ ВІД БОГА, БОЖИЙ ДАР.

Сам він – ХУДОЖНИК ІЗ БОЖОЇ ЛАСКИ.

І цим все сказано…

Звісно, не я перший це відзначив. Знавець творчості Никифора, директор Музею Никифора у місті його народження Збігнєв Воланін, на все життя спокушений магією його живопису, збуджено зізнавався: «В картинах Никифора справді є Бог. Я вже 30 років проводжу з його творами і щоразу знаходжу щось нове у змісті та у символіці…»

Та й сам художник відчував своє Боже призначення, і тому є чимало свідчень.

Чимало зображувальних елементів він запозичив зі святих образів греко-католицької церкви у Криниці, що стало у певному сенсі його школою малювання. Сакральні зображення, що їх бачив Никифор, зрештою, і сформували його життєвий і мистецький світогляд. Святі, священники, він сам у священницькому вбранні, церкви належать до тих мотивів у никифорових картинах, які постійно повертаються. Не повторюються, але повертаються.

У сфері сакрального лежало і його уявлення про справедливість. Він вірив, що справедливість неминуче переможе на тому світі, де злі будуть покарані, а добрі винагородженні. Саме це – і я не перший, хто це помітив – до того ж з огляду на його ізоляцію і відчуженість, робить картини Никифора такими цікавими для психологічної інтерпретації.

Якось відомий польський «никифорознавець» Олександр Яцковський, який готував першу закордонну виставку творів Никифора у Лондоні у 1956 році, поставив перед ним, сказати б, екзистенціальне питання: «Для чого малюєш?» І неговіркий Никифор, ніби відчуваючи недозволеність інтересу до себе, відповів: «Щоб люди знали, яке є небо, а яке пекло. Щоб знали…» Так могла сказати тільки та людина, яка відчувала себе посланцем Бога…

Маючи своє місце на лаві у храмі св. Петра і св. Павла – праворуч від головного проходу до престолу, Никифор завжди мав при собі молитовник, в якому вималював 172 чорно-білих зображення з історіями Старого і Нового завітів. І молився, черпаючи натхнення у «живописному тексті» свого «Молитовника».

Никифор, дякуючи Богу, перевтілювався у своїх живописних одкровеннях у священнослужителів, навіть – у святих, часто зображував себе в образі святого Миколая. Ніби хотів вписати себе у святість… Як лемки наближали у своїх молитвах Бога до себе, так Никифор у своїй творчості прагнув наблизити себе до Бога.

Ніби про внутрішній світ Никифора фантазував його молодший сучасник лемківський поет Богдан-Ігор Антонич:

Зверніть увагу і на те, що і «Єпіфаніуш», як записано його ім’я в метриці, і «Никифор», чиїм іменем він увійшов в історію, зараховані до лику святих.