Ростислав Коломієць - Никифор Дровняк

А зараз, озброївшись розумінням того, що подивування і фантазування, питання і осяяння при розгляданні життя Никифора починаються від самого початку його земного існування, приступимо до розгадки таємниць творчості українського генія-самоука. При цьому мушу застерегти, що не претендую на остаточну категоричність своїх оцінок і висновків. Підкреслюю, вони покликані спонукати до самостійних вражень від споглядання його картин і самостійних роздумів про життя і творчість Никифора.

Моя ж самонастанова у дослідженні: оціночні визначення «ймовірно» «напевно» виключають категоричне «було», а в разі неможливості довести правомірність припущення, позначати його, як таке, що «наче» могло б трапитись. Тож озброїмося однозначно мікроскопом, розглядаючи окремі моменти його життя і творчості, і телескопом, оглядаючи все це з висоти часу.

І – вперед!

Озираючи життя Никифора з висоти часу, бачимо як наявність незаперечних фактів, так і велику кількість ймовірних і малоймовірних версій, ба навіть фантастичних припущень. Коли правда влаштовує не всіх, з’являються легенди…

Спробуємо розібратися в усьому цьому за допомогою різноракурсного сприйняття особистості Никифора.

Достеменно відомо, що Никифор:

– малописьменний,

– ніде й нічому не вчився,

– ніде й ніколи не працював,

– проживаючи на Лемківщині, території Польщі, заселеної лемками, ніколи не бував в Україні,

– майже все життя прожив під чужими іменами,

– майже до кінця життя не мав власної адреси місцеперебування,

– усе життя – від дитинства і до останніх кроків – малював, малював, малював – і пропонував намальоване людям.

І останнє з достовірних відомостей. Що б не траплялося в житті Никифора, завжди, я підкреслюю – завжди, на допомогу йому приходили люди, то рятуючи його від голодної смерті, то – від переслідувань польської влади, то – від самотності, то – від хвороб, які обступили його наприкінці життя. Рятівниками були український художник, польські мистецтвознавці, нарешті, численні земляки-лемки, які вважали за свій обов’язок оберігати Никифора від різних бід і негараздів.

А от наступні твердження не варто сприймати на віру, хоча варто взяти до уваги:

– він не брав участі у громадсько-політичному житті. Хоча як сказати… Так, вільна людина, він тримався осторонь суспільного життя, не ставав членом якихось партій, суспільних або мистецьких угрупувань, та його й не залучали. Але чого вартий його впертий опір – як виклик від свого імені! – насильницькому переселенню лемків із батьківської землі, здійснюваного польською владою у 1944—1945-х і у 1947 роках минулого століття?..

– він не мав друзів. Схоже, в реальному житті єдиним його другом був великий білий пес Гавка, з яким і на старість років Никифор не розлучався… Але скільки опікунів, охоронців, оборонців, я вже некажу – шанувальників його творчості… У своєму внутрішньому світі він перебував в оточенні святих…

– він не був одруженим, не мав романів із жінками. Які там романи за його образу життя… Але малював вишукані еротичні сюжети…

Одне беззастережно: непереборне бажання Никифора малювати, і тільки малювати! Як би не складалися обставини життя. Нічого іншого він не умів і не хотів робити. У малюванні і обнародуванні своєї творчості він бачив сенс життя. Це був для нього чи не єдиний спосіб спілкування з людьми і небожителями і, головне, спосіб надати зміст своєму земному існуванню.

Не дивно, що Никифору належить фантастична кількість картин і малюнків – неможливо полічити. Дослідники стверджують, що десятки тисяч, називають різні цифри – від 30 до 40 тисяч творів. Чи є в світі інший художник, який мав у доробку таку кількість мистецьких творів? Але…

Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всі сфери людського життя, він писав не все, що потрапляло в око, а тільки те, що западало в душу…

Зберіглось майже три сотні фотографій Никифора, він любив фотографуватись і його любили фотографувати. Роздивляючись лишень деякі з них – їх повно у відкритому Інтернеті, – звернімось до Чезаре Ломброзо, автора «Геніальності і божевілля».