Олена Нагорна - Георгій Нарбут

1910 року художнє товариство «Світ мистецтва» було відновлене. Новим керівником товариства став художник Микола Рерих. У середовищі живописців тоді відбувається розмежування. Олександр Бенуа і його прихильники поривають із московським «Союзом російських художників» і виходять з цієї організації, однак вони розуміють, що вторинне об’єднання під назвою «Світ мистецтва» не має нічого спільного з першим. Бенуа із сумом констатує, що «не примирення під прапором краси стало тепер гаслом в усіх сферах життя, але запекла боротьба».

З 1917 року головою товариства став Іван Білібін, який емігрував з країни 1920 року. Формально об’єднання існувало до 1924 року: при повній відсутності цілісності, на безмежній терпимості та гнучкості позицій, примирюючи художників від Рилова до Татліна, від Грабаря до Шагала.

Друге покоління мірискусників було менш зайнято проблемами станкової картини, їх цікавила графіка, в основному книжкова, й театрально-декоративне мистецтво – в обох сферах вони зробили справжню художню реформу. Зокрема, йдеться про Кустодієва, Судейкина, Серебрякову, Чехоніна, Григор’єва, Яковлєва, Шуху, Мітрохіна. Був серед них і Георгій Нарбут.

Ідейним натхненником та, за висловом Андрія Бєлого, головним політиком і дипломатом оновленого «Світу мистецтва» став Олександр Миколайович Бенуа (1870–1960): живописець, графік-станковіст та ілюстратор, театральний художник, режисер, автор балетних лібрето, теоретик й історик мистецтва, музичний діяч. Як художника його характеризують стилізаторські тенденції і пристрасть до минулого (що також дуже вабило Георгія Нарбута). Звідси чітка композиція, ясна просторовість, велич і холодна строгість ритмів, протиставлення грандіозності пам’яток мистецтва та малості людських фігурок.

Мислення Бенуа – переважно мислення театрального художника, який чудово знав і відчував театр. Природа сприймається Бенуа в асоціативному зв’язку з історією (види Павловська, Петергофа, Царського Села, виконані ним технікою акварелі). У серії картин з російського минулого, виконаних за замовленням московського видавництва «Кнебель» (ілюстрації до «Царського полювання»), в сценах дворянської, поміщицького життя XVIII ст., Бенуа створив інтимний образ цієї епохи, хоч і дещо театралізований.

Бенуа-ілюстратор (Пушкін, Гофман) – це також ціла сторінка в історії книжки. Ілюстрація Бенуа – оповідна. Ілюстрації до «Пікової дами» О. С. Пушкіна були радше закінченими самостійними творами; не так «мистецтво книги», за визначенням знавця книжки мистецтвознавця Олексія Сидорова, скільки «мистецтво в книзі».

Шедевром книжкової ілюстрації стало графічне оформлення поеми Пушкіна «Мідний вершник» (1903, 1905, 1916, 1921–1922, туш і акварель, імітують кольорову гравюру на дереві). Як театральний художник Бенуа оформляв вистави «Російських сезонів» Дягілєва, з яких найзнаменитішим був балет «Петрушка» на музику Ігоря Стравінського; багато працював у Московському Художньому театрі, згодом – майже на всіх великих європейських сценах. Діяльність Бенуа – художнього критика та історика мистецтва становить цілий етап в історії мистецтвознавчої науки.

Основні проблеми книжкової графіки початку XX ст. розкрив у своїй творчості представник першого покоління мірискусників Євген Євгенович Лансере (1875–1946), який створив низку акварелей і літографій Петербурга. Велике місце в його історичних композиціях посідає архітектура. В його творах історична картина позбавлена фабули, але при цьому чудово відтворює образ епохи, викликає безліч історико-літературних та естетичних асоціацій. Одне з кращих створінь Лансере – 70 малюнків і акварелей до повісті Л. М. Толстого «Хаджи-Мурат» (1912–1915), які Бенуа вважав «самостійною піснею, прекрасно вплетеною в могутню музику Толстого».

У графіці Мстислава Валеріановича Добужинського (1875–1957) представлений не стільки Петербург пушкінської пори або XVIII ст., скільки урбанізм майбутнього: сумне сучасне місто і сумні люди – мешканці таких міст. Художник багато працював в ілюстрації, де найкращими можна вважати його цикл малюнків тушшю до повісті «Білі ночі» Ф. М. Достоєвсь- кого (1922).

Особливе місце у «Світі мистецтва» посідав Микола Костянтинович Рерих (1874–1947). Знавець філософії та етнографії Сходу, археолог, він отримав прекрасну освіту спочатку вдома, потім на юридичному та історико-філологічному факультетах Петербурзького університету, згодом в Академії мистецтв, в майстерні Архипа Куїнджі, в студії французького художника-реаліста Фернана Кормона в Парижі. Його ріднила з мірискусниками любов до ретроспекції – тільки не XVII–XVIII ст., а язичницької слов’янської та скандинавської старовини, Стародавньої Русі.