Ігор Стамбол - Михайло Комаров

І серед моря всього цього інтелектуального багатства було важко розібратися. Поодинокі біографічні нариси Агатангела Кримського, Сергія Єфремова, Михайла Возняка та інших, що стосувалися Михайла Комарова, не розкривали всього спектра великої постаті. Розкидані десятилітнім терором та німецько-радянською війною люди і факти, як уламки скла, розлетілися по всьому світові або ще далі – у засвіти.

Науковцеві потрібно було знайти ту життєдайну ниточку, тягнучи за яку можна було б впорядкувати знання про видатного одесита і зв’язати докупи розрізнені факти та відкинути зайві міфи і чутки. Хто міг би це зробити найліпше – звісно, рідний син Михайла Федоровича – Богдан Комаров. Але його адресу було нелегко розшукати.

Богдан Комаров (1882–1975), який за свій одеський період життя встиг заявити про себе як талановитий публіцист, громадський діяч, лексикограф та один з кращих упорядників українських книжкових скарбів, мав фах біолога, який його врятував від цілковитого забуття. У роки Української революції дуже активно включився у вир подій: займався організацією українського шкільництва, читав курси з українознавства і за батьковою традицією у 1919 році опублікував фаховий «Короткий російсько-український словник термінів природознавства». Після закріплення більшовиків він активно розбудовував бібліотечну справу в Одесі, створив там і очолив Українську державну бібліотеку імені Тараса Шевченка (1921–1930), більшу частину фонду якої природно складала його особиста бібліотека.

Але довго лишатися непоміченим для більшовиків діяльний нащадок Комарова, звісно ж, не міг. І його захопив маховик вигаданих звинувачень (хоча чи варто сподіватися правдивих причин арешту від окупантів?), який пронісся Україною ще на початку сталінського згортання політики «коренізації». Літо 1931 року для сина Михайла Комарова стало останнім в Одесі. За участь у неіснуючій «українській буржуазній націоналістичній контрреволюційній організації» його забрали до в’язниці, а далі вислали. Рік поневірявся в адміністративному засланні, за різними свідченнями, чи то в Курську, чи в Орлі. А далі отримав типовий для всіх часів «дружби» українців з росіянами вирок – «без права повернення в Україну».

Талановита людина себе може реалізувати й поза Батькіщиною, що і вдалося Богдану Комарову аж у Середній Азії. Григорій Зленко дивом знайшов адресу сина Михайла Комарова, яка не була позбавлена символізму:

Ленінабад, 12. Таджицька ССР.

Вул. Гагаріна, 133, кв. 11.

У місті, що носило ім’я батька-засновника комуністичної тиранії, Богдан Комаров опинився після кількох років викладання у Середньоазіатському плодоовочевому інституті міста Худжанд. Захистивши дисертацію, став відомим науковцем і протягом 25 років очолював кафедру ботаніки в Ленінабадському державному педагогічному інституті ім. С. М. Кірова.

Частина його архіву з великою кількістю матеріалів, присвячених його батькові, потрапила вже в часи Самостійності України до Одеського літературного музею. Але син великого культурника за майже пів сотні років зріднився з середньоазійським народом, тож його доробок був спрямований і на нову батьківщину. Згадував, що в його архіві «переховується рукопис 4-томової праці: « Флора окрестностей Ленинабада и гор Моголтаиз», що мав бути моєю докторською дисертацією. Ця моя праця потрібна тут, у Ленінабаді, для студентів і дослідників в царині флористики й ботанічного ресурсознавств а». Тому дослідник, який захоче з’ясувати цілком всю складність долі і діяльності найвідомішого з дітей Михайла Комарова, не може минати і таджицьких архівів та бібліотек.

Отримавши листи від Григорія Зленка, в яких одеський бібліограф вмістив і декілька статей про історію української громади міста та про бібліотеку Михайла Федоровича, Богдан Комаров «відразу опинився в переживаннях давніх часів свого життя».

Всі події півсотлітньої давнини постали перед його старечими очима, які вже ледь-ледь могли розрізняти літери:

«Добре пам’ятаю підручник Де-Віво, користуючись яким моя сестра Люба вивчила колись італійську мову; пам’ятаю ті книжки, за які Ви згадуєте, з бібліотеки батька: і вірші Грінченка, і «Чорноморців» Кухаренка, і «Про кари, до яких присуджують мирові судді» та інше; пам’ятаю і самого «Названого брата» Варфоломея Шевченка, який в кінці 80-х або на початку 90-х років бував в Одесі й одвідував і нашу хату».

Так зав’язалося тісне листування, яке тривало кілька років. Листи писалися обережно, зі свідомим обминанням політичних тем, що не завадило пролити світло на бурхливе життя родини Комарових в Одесі. Григорій Зленко ставив десятки питань, надсилав адреси і фото будинків для уточнення: чи жили там Комарови, чи бували там інші діячі тощо. Богдан Михайлович ледь встигав на всі запити відповідати, а надіслані матеріали, як машина часу, повертали його у добільшовицькі часи, коли надія на вільне майбутнє витала серед українців. Наприклад, отримавши фото будинку в Одесі, де жила дочка Михайла Федоровича Маргарита, яка, вийшовши заміж, стала Сидоренко, він писав: