Ігор Стамбол - Михайло Комаров

Як же спромоглися ми забути одну з найпомітніших постатей України другої половини ХІХ – початку XX століття, людину, яку називають «адвокатом української культури», «українським серцем Одеси» або «одеським Франком» (зокрема, життя Комарова оцінюють за Франковим гаслом: «Працювать, працювать, працювать, в праці сконать!»)?

Спектр причин досить великий. Михайло Федорович Комаров (1844–1913) – видатний бібліограф, лексикограф, видавець, бібліофіл, юрист та громадський діяч – маловизнаний через лише регіональне поширення інформації про нього: Одеса, Умань, Дніпро наче й шанують його, але не настільки, аби назвати на його честь вулицю чи інститут, ну й, звісно, жодного пам’ятника Михайлу Комарову у світі досі немає.

Біографія його досить добре досліджена, але популярної книги про цього велетня думки і діла нема. Колись він будив цілі покоління своїми невеликими історичними нарисами та піклувався про упорядкування найважливішої для всіх українців спадщини, зокрема бібліографії Тараса Шевченка, а ми віддячуємо йому відсутністю перевидання його популярних праць, малим акцентуванням уваги громадськості на важливості появи першого російсько-українського словника і дуже кволо, зазвичай у дуже вузькому колі, згадуємо його родину, що на рівні Косачів, Франків та Грушевських завжди була в центрі уваги української громадськості.

Це стосується й досі не опублікованого джерела, яке б стало вагомим підтвердженням сказаного вище і внесло корективи у сприйняття українського науково-культурного процесу ХІХ – XX століть. Це листи, надіслані до Михайла Комарова від Івана Франка, Олександри Куліш, родини Грінченків, Михайла Грушевського, Івана Тобілевича, Варфоломія Шевченка та багатьох інших.

Що не вдалося московським колоніалістам за роки імперії, більшовикам вдалося значно краще. Стирали пам’ять в українців, залякували й нищили інтелігенцію, асимілювали, підкуповували, дарували права і забирали останню картоплину, провели один з найжахливіших у світі геноцидів. Заборонялося навіть згадувати якусь іншу думку, що хоч якось би суперечила чи ставила б під сумнів жахливу з погляду сьогодення пропаганду. Породжені ними міфи так вросли у світогляд, що й за три десятиліття після зникнення «нерушимого» не вивітрюються з голів. Але чомусь таки не вдалося остаточно прибрати здоровий глузд із понівеченого окупантською брехнею суспільства. Щось постійно не сходилося. Не було логіки в тих дурницях, які насаджували багнетами і колючкою концтаборів ГУЛАГу.

Саме логіка приводить нас до історії. Детермінізм породжує питання: що було до нас? Невже позбавлена естетики і бездушна совєцька «хрущівка», яку досі не вигнали з наших міст, побудована на цілинній, пустій до того землі? Якщо ні, то що було на тій землі до неї? Чому воно все зникло, куди поділися люди, які населяли територію і творили її культуру? І якщо була ця культура, то невже вона виявилася аж такою шкідливою, що її варто забути?

Ось із такими питаннями могли ходити вулицями люди за совєцької доби, але мало хто міг собі дозволити вигукнути їх уголос. Робота інтелектуала-гуманітарія, напевне, мало відрізнялася від блукання мінним полем. А користування архівними фондами, рукописами, особовими матеріалами – то вже взагалі копирсання в самих «мінах», зачепивши яку можна було б роботу втратити, а то й свободу, чи і зовсім життя.

Десь у подібному положенні опинився одеський бібліограф і краєзнавець Григорій Зленко, коли в другій половині минулого століття почав працювати в Одеській науковій бібліотеці. Матеріалів для дослідницької роботи було більш ніж достатньо: і стародруки, і раритети, й архівні фонди. Але значна частина цього «багатства» стосувалася української громади, а особливо – її центральної постаті, якою впродовж двох найбільш політично і культурно яскравих десятиліть був саме Михайло Федорович Комаров, або Комар, як він сам часто себе підписував у листах і працях.

«Маленька комашка», за ім’ям якої і досі ховається від українського суспільства справжній велетень, дійсний «апостол правди і науки». Альманахи, без яких би не відбулося української літератури, видавав; найголовнішу для українців бібліографію: шевченківську та театрознавчу – зібрав й опублікував; про козацьку славу, яка ще гула, особливо на Півдні, написав кілька брошур; словник, що назавжди розділив мову колоніалістів та колонізованих, редагував та успішно надрукував; коли в найбільшому місті підросійської України вдалося отримати право на організацію української культурницької організації, саме Михайла Комарова було обрано головою цього товариства. А книги! Левова частина книжкових раритетів, що складали основне багатство одеської бібліотеки, – всі прикрашалися екслібрисом Комаря. А деякі книжки ще й свідчили про подяку від найвідоміших письменників їхніми ж власноручними підписами.