Михайло Загребельний - Іван Драч

У березні 2012 року пригадає: «Я в понтонно-мостовому полку вчився ставити міни й підривати їх. Я вчився наводити мости й розводити понтони. Майже все позабував. Залишилася загальна субстанція або руйнування, або полагодження зв'язків між двома берегами. Згадайте «Первоміст» Загребельного».

Уроки служби пише вірші. Друкує їх у київських літературних журналах «Вітчизна» та «Дніпро». Досі згадує з вдячністю за підтримку і сприяння завідуючих відділами поезії Миколу Гірника та Анатолія Косматенка.

Після 1956 року, коли на XX з'їзді КПРС Хрущов наважився розвінчати частину міфів кривавого радянського минулого, Іван «…по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами сталінцями. Хоча, якщо бути чесним, то і цим особливо не переймався. Більше метафорами та образними системами». Демобілізується з квитком кандидата в члени Комуністичної партії. Повноправним комуністом можна було стати тільки після річного випробувального строку. «…Та двадцятилітня людина, хоча в двадцять років вона розуміла не все. Але вже в 25 дивився серйозно на білий світ і намагався взяти з нього як можна більше та фундаментальніше. Потім, на жаль, також все це зламалось».

Вересень 58-го року зустрічає у вже знайомому Київському університеті. Першокурсник філологічного факультету одразу вирізнився з-поміж однокурсників. У пригоді стали життєвий досвід, ерудиція, теліжинська вдача. Очолив літературну студію імені Василя Чумака «Січ». Університетські перестрахувальники примусили студентів перейменувати: імені Максима Рильського. У теплу пору року ходив на заняття в галіфе. У холодну – вдягав шинель. Ця форма було точнісінько така, як у червоноармійців 41–45 років.

Академік Олександр Білецький прочитав лекцію про поему Шевченка «Великий льох» і на завершення здивувався: «А чом ви не запросили до себе Тичину?» Літстудієць зателефонував Лідії Петрівні, дружині Тичини, і попросив, захлинаючись від хвилювання, про зустріч. Прийшов на вулицю Рєпіна, 5 (Терещенківська), зійшов на другий поверх і закляк біля двометрових заввишки дверей: «…готовий провалитись крізь землю, переповнений водночас такою гострою, такою оголеною до крайньої межі силою любові, що в ній ховаються і зухвалість каверзних питань, і розуміння, і бажання захисту баззахисності його… Стою знаком питання під дверима князя поетів, як його називали в далекі двадцаті, а нині – Голови Верховної Ради УРСР, і зводжу свою студентську руку, щоб несміло постукати. Стукайте – і відчиниться!.. Це не я стукаю – це серце гупає, це грім у небі, а на землі «перламутровий плач» білого граду з дощем… Вітер з України…»

З'ясувалося, що Павло Григорович уже чекав по той бік, у передпокої. Нарешті неофіт насмілився натиснути кнопку дзвінка. Тичина зустрів усмішкою: «І скільки вас ще чекати?». Павло Тичина «…був делікатний і турботливий. Міг зателефонувати і поцікавитися: "А вам там не дме?"».

Початок другого курсу восени 59-го виявився першим серйозним випробуванням волі. На дуелі проти КДБ не кожний вистоїть. До того ж на носі факультетські партзбори, де кандидата обиратимуть у члени КПРС. Далі – затвердження в райкомі. Без п'яти хвилин комуністу доручили виступати перед однокурсниками з політінформаціями. Була така дивна форма спілкування радянських людей, коли їх примушували збиратися і повторювати одне одному останні новини. Сталося так, що лектор вийшов за межі дозволеного. Багато спілкувався з українцями, які приїхали навчатися з Польщі. Завжди і за соціалізму ліберальнішої за нас. Від польських громадян дізнавався багато фактів, які до другої половини 80-х лишатимуться в нашій країні табу. І щодо минулого, постатей Коновальця, Бандери, суперечливих і неоднозначних. І щодо реалій злободенності. В ораторському запалі на політінформації дозволив собі громити сталіністів і ділитися подробицями придушення громадської непокори в Казахстані. У карагандинських степах, на східній околиці Теміртау в палатковому місті животіли ті, хто повинен був «піднімати цілину». Рабські умови праці, серпнева спека, брак води, свинське ставлення бундючних керівників вивели озвірілих цілинників у серпні 59-го на страйк протесту. Замість задоволення справедливих вимог вони дочекалися півтисячі озброєних військових, якими командував сам начальник Карагандинского відділення ГУЛАГ. «Голос Америки» передавав про 300 загиблих.

Відстань між червоним університетським корпусом на Володимирській вулиці та сірою будівлею КДБ (СБУ) на тій самій вулиці – не відстань. Але для залякування шукача правди вигадливі чекісти театрально забрали його за годину, на сходах до університетської бібліотеки, що на розі з бульваром Шевченка. Заштовхали його в «Победу» з чекістськими номерами «05» на початку і покотилися з ним прямісінько у свої застінки. Допитували двоє, по черзі. Перший матюкався і погрожував: «Хто тобі так твою розпротак розповідає антирадянщину?» Студент не розгубився: «У коридорі почув». Другий удавав співчуття: «У тебе ж все попереду». Студент не знітився: «Хіба я говорив неправду? Хіба не треба боротися зі сталіністами?» Дивився на слідчих і згадував скаженого Мамчура з Теліжинців. Він знав: коли співають солов'ї, їх дуже легко ловити. Він хапав співаючих птахів і душив. Згадував університетських мамчурів: «Один наш професор казав: сякий-такий Пастернак написав антирадянський роман «Доктор Живаго». Я негайно кинувся шукати його, але марно». Згадував обличчя, голос, погляди однокурсників, руки однокурсників. Хто Юда? Хто накапав, передав, зрадив, розписав, перекрутив його слова? Такий же, як він, голодний дембель, який до стипендії рахує копійки і, здоровкаючися, ляскає по плечу? Чи типова філологиня, дочка київського номенклатурника, вітання якої супроводжують аромат солодких парфумів і блиск коштовного каміння в сережках та перснях? Що він робить у цьому кабінеті із заґратованою кватиркою?