Михайло Загребельний - Іван Драч

Затишна місцина, де сонце котить колесом коліс. Місцеві легенди твердять, ніби в давнину, поряд, колись існувало грецьке поселення. І одного недоброго дня із заходу, з чорного лісу вилетіла кіннота кочівників та зрівняла із землею мирний поліс.

Так само безжалісно зруйнувала світ патріархальної України радянська влада. Половина теліжинців померли від голоду в 1932–1933 роках: «Мої батьки в ті часи втекли в Дагестан, а потім повернулися. Я вже народився як «кавказький протест».

Коли маленький Іван побачив світ, його родина, земляки ще не вірили у свій порятунок в пеклі колективізації. Та ще не уявляли, які випробування очікують на них Батькові новонародженого в післяреволюційному розкардаші навіть прізвище обрізали. Був Сушко-Драч. Як і його брат, кавалерист Тихон. Сушко одного разу якийсь червоний несумлінний чиновник не переписав. Лишився Драч. Символічно, як вважає Микола Жулинський. Саме такий виріс у Федора син, як той кущ – драч, колючий, невклонимий та незламний: «Осінній Драч з вогненним жалом весняної кропиви».

Мама Івана була дуже обдарована, знала багато пісень, оповідань. Була неписьменною. Вишивала.

Виріс у солом'яно-русій хаті. Дорослим згадувати буде про неї зі світлом у серці. Порівнюючи з Парфеноном. Далеким і прекрасним, як його уявляли колись загиблі на Тетіївщині міфічні пришельці з Еллади. Не пригадує, коли навчився читати. Пам'ятає, як світив безсонними ночами, щоб читати, читати, читати, харитинку. Маленьку гасову лампу.

Про солом'яно-русу хату розповідав Юрій Іллєнко:

«Гоп, мої гречаники! Всі Драчі – начальники», – було вишито хрестиком на весільному рушникові Іванових батьків. Рушник висів, я бачив його на власні очі, тоді мені ще не повилазило (повилазило після першого фільму), висів рушник над портретом Шевченка роботи Казимира Малевича, того портрета, що, в міфологізованому кожусі, висів у старій батьківській хаті в селі Теліжинці просто під іконою Божої Матері, яка, з іронії долі, чомусь називається «Володимирська». (В радянські часи найвищою спорудою Києва вважали будинок КДБ на Володимирській, бо з його вікон легко неозброєним оком роздивлялися не тільки Сибір, а й Колиму. – Авт.) Звичайно, ні Малевич, ні «Володимирська Божа Мати» не були оригіналами, а лише олеографіями з богуславського базару. Автентичними була хата під стріхою, рушник та Іванові батьки. Іван привіз мене в Теліжинці перед зйомками «Криниці для спраглих», щоб я полюбив його батьків. Як своїх рідних…»

Улітку 41-го в дитинство Івана прийшла війна: «Під час війни в нашому селі німці зробили у школі стайню, а бібліотеку викинули та підпалили. Мені тоді було років шість. Пам'ятаю, як горів той величезний стос. Ми, малі хлопці, обов'язково мали щось звідти потягнути. Я вкрав дві книги. Це були «Большая советская энциклопедия» і Пушкін. Узяв їх додому. А вдома в мене вже був Шевченко, що впав з неба. Літаки скидали пропагандистську літературу. До, приміром, «Кобзаря» додавалися агітки: мовляв, тримайтеся, незабаром Червона армія прийде, битиме окупантів. Люди ці агітки виривали і знищували. Бо коли в тебе їх знайшли б, могли розстріляти. А книжка залишалася. Таким чином, учився за Шевченком, що впав мені з неба. За Пушкіним, якого дуже любив читати, особливо з кінця – там були анекдоти про поета. Досі пам'ятаю їх. Ось наприклад: Пушкін ще на кобилі, а його питають: «Пушкин, куда едешь?» А він піднімає хвоста кобилі й каже: «Зайдите в каюту, спросите капитана». Звичайно, всі ці сороміцькі штуки вже тоді любив. Коли дещо пізніше збиралося якесь товариство, я розважав його тими анекдотами та цитував Шевченка. А любов до енциклопедій супроводжує мене все життя».

На подвір'ї з весни босоногого хлопчика зустрічатиме невимовно розкішне буяння квітів. Його мама була закохана в настурції, піони, матіоли, бузок, троянди. До школи пішов після окупаційного лихоліття. Уроки робив при каганці, свічці. Змалку не випускав книги з рук. Освічених людей не бракувало в селі. Після 1832 року Теліжинці стали казенними, державною власністю. Вже за шість років у селі відкривають школу для навчання писарів. У 1843 році вона набула статусу приходськоі. Приходську школу в Теліжинцях забезпечувала державна скарбниця, не парафія. У 1880 році її бюджет становив 500 карбованців, що значно перевищувало видатки сусідніх парафіяльних навчальних закладів. Напередодні 17-го школа виросла вже до вищого щабля: училище.