Михайло Загребельний - Іван Драч

Першу вчительку звали Фросина Федотівна: «Була гарна, мала трьох дітей. Чоловік її загинув на війні. Якось замовила мені на червоному полотнищі написати гасло: «Вчитись, вчитись і вчитись». Я довго виводив цей напис і мріяв, що коли виросту, ми з Фросиною Федотівною поженимося, будемо виховувати її трьох дітей. Вона питає: «Що це ти, Іване, так довго вовтузишся з тими буквами?» А мені хотілося довше побути біля неї».

У ті дні в США готували ядерний напад на мирні японські міста. Під час свого другого засідання в Лос-Аламосі (10–11 травня 1945 року) Комітет з вибору цілей рекомендував як ціль для застосування атомної зброї Кіото, Хіросіму, Йокагаму і Кокур. Міністр оборони США Стімсон викреслив Кіото зі списку з огляду на культурне значення міста: «знав і цінував Кіото з часів проведеного там кілька десятиліть тому медового місяця». Додали місто Нагасакі. Насувався японський Чорнобиль. Атомна бомба вибухнула в повітрі над невинними мешканцями Хіросіми і Нагасакі 6 і 9 серпня 1945 року. Почалася Третя світова. «Холодна війна» між СРСР та США. Іван Драч 13 липня 1990 року покладе їй край. Ті, кому було вигідно тримати планету в заручниках, хто грів руки, прокручував ґешефти на гонці озброєнь під гаслом «Одна планета – два світи», ніколи це йому не пробачать.

Маленький Іван часто усамітнювався в хаті товариша Федора Драча, старого освітянина. Той давно вже на пенсії. Кульгає. Книжник. Усе життя присвятив збиранню бібліотеки. До самозабуття, настільки запекло любив друковане слово, що його покинула дружина, відвернулися діти. Останньою краплею для дружини стала їхня єдина коза. У голодний повоєнний час віддав її за Псалтир. Лишилася запущена хата в пилюзі, безладі. Там босий Іван зачаровано видивлявся на полиці палітурку чергового відкриття. Ховав у пазуху і влітку, десятилітнім, вирушав допомагати батьку. На склад бурякового насіння. Чистив його з молодицями, мив підлогу, латав смолою і глиною дах. У теплу пору, в обід, коли сонце вже нагріло покрівлю і не дуже пряжило, Іван зручно всідався. Розгортав черговий фоліант і подорожував незнайомими та незвіданими світами. Унизу все гриміло і гуркотіло. Поряд, на відстані простертої руки, поверталися і гули флюгери. Намагався перекладати Маяковського: «А чи могли б ви?»

У 1946 році теліжинці, як і за німецької окупації, рятувалися рибою та «устрицями». Крапали на равликів олію, якщо її мали, і тамували голод. Треба було вижити: «…моя сусідка Ярина в Теліжинцях за пару кілограмів зерна заробила шість років тюрми. Мати моя з поля приносила у пазусі торбинку, тобто крала колгоспне добро. Я молов зерно на жорнах у дядька Тихона і ненавидів об'їздчика, який не давав навіть дозбирувати колоски на вже прибраному полі». Одного разу стрибнув з високого берега в Роську Ховав від об'їздного торбу назбираних колгоспних колосків. Спочатку сухі колоски тримали хлопця, як поплавок. Потім набралися води і потягли зазіхача на колективну власність за собою на дно. На щастя, неподалік, у човні рибалив дідусь, який порятував сміливця. Ріс міцним і спритним. Захоплювався футболом, волейболом, бігом, шахами. Я з Іваном Федоровичем сів за дошку один і останній раз у житті. Уже в дебюті відчув себе Остапом Бендером у Васюках.

Радянський школяр долав три ступені дорослішання: жовтеня, піонер, комсомолець: «Моя двоюрідна сестра була піонервожатою в школі та зробила мене головою ради загону. Я сповнився почуттям влади, але мене не слухали хлопці та дівчата. Тоді пішов до свого дядька (він був матросом, як і мій батько) й кажу: «Дядьку Фока, мені треба керувати загоном, а мене ніхто не слухає». Він мені: «Іване, ти подивись у дзеркало, чи є в тебе чорне піднебіння в роті». Я запитую: «А до чого тут чорне піднебіння?» Дядько каже: «В нас, моряків, так було: ходив капітан і вибирав, у кого чорне піднебіння – то боцманом робили. Якщо в тебе немає чорного піднебіння, то нічого з владою не вийде…» Прийшов додому, взяв дзеркало й довго роздивлявся – немає нічого. Я гірко плакав. Так оця відсутність чорного піднебіння досі дається взнаки».