Мэрилин Ялом - Питання життя і смерті

Та передусім мене підтримує Ірв, найвірніший із усіх доглядачів – терплячий, чуйний, самовідданий у старанні полегшити мої страждання. Ось уже п’ять місяців я не сідала за кермо нашої машини. Ірв постійно – крім як у час, коли нас відвідують діти – купує продукти і готує страви. Він возить мене на візити до медиків і залишається зі мною під час кількагодинних вливань. Увечері він з’ясовує, що там на телеканалах, і висиджує до кінця кожної передачі, хай навіть вона далеко не на його смак. Я пишу цю похвалу не для того, щоб підлестити Ірву чи виставити його святим перед читачами. Просто це неприкрашена правда – така, яку сприймаю. Часто я порівнюю становище – своє і тих пацієнтів, у яких немає вірного друга чи супутника життя і які мусять лікуватися самотужки. Недавно я сиділа у Стенфордському центрі вливання, чекаючи хіміоін’єкції, й жінка поруч мене сказала, що вона одинока, та ось знайшла підтримку у християнській вірі. Дарма що доводиться домовлятися про медичні візити самій, не маючи нікого поруч, зате вона весь час відчуває близькість Бога. Хоча я не побожна, та рада за неї. Так само мене підбадьорили друзі – запевнили, що моляться за мене. Моя подруга, багаїтка [7] Багаїзм – релігія мусульманського походження, яка нині претендує на роль універсальної позаконфесійної духовності. Віда, молиться за мене щодня, і якщо Бог є, то Він, цілком певно, почує її палкі молитви. Інші друзі – католики, протестанти, юдеї та мусульмани – написали, що згадують мене в молитвах. Письменниця Ґейл Шигі [8] 2. Ґейл Шигі (1936–2020) – американська письменниця і журналістка. Написала багато біографічних книжок про Гілларі Клінтон, Буша-батька і Буша-сина, Марґарет Тетчер, Анвара Садата, Михайла Горбачова та інших. розчулила мене до сліз, написавши: «Я молитимуся за Вас і уявлятиму Вас у Божій жмені. Ви крихітні, якраз поміститеся».

Ірв і я, євреї у плані культури, не віримо, що після смерті будемо при свідомості. А проте мій дух підтримують слова 23 псалма зі Старого Завіту: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…» Ці слова кружляють у моїй свідомості разом із іншими, почерпнутими з релігійних та нерелігійних джерел і давно завченими напам’ять.

«Де твоє, смерте, жало?» (Перше послання апостола Павла до коринтян, 15, 55)

«Найгірше – смерть, а їй таки ж настати» (Вільям Шекспір, «Річард II», дія III, сцена 2) [9] Переклав Валентин Струтинський. .

А ще – «Шарварок у домі», гарний вірш Емілі Дікінсон:

Усі ці звичні поетичні вислови набувають нового значення у моєму теперішньому становищі, коли я лежу на тахті й розмірковую. Звичайно ж, не можу послухатися поради Томаса Ділана: «Лютуй, бушуй, хай світло не вмира». На таке мені забракне життєвої сили. Мені ближчі кілька прозаїчних написів, на які ми з сином Рідом натрапили, коли фотографували цвинтарні надгробки для нашої виданої у 2008-му книжки «Місце спочинку в Америці». Один із них досі свіжий у моїй пам’яті: «Жити в серцях, що їх ми покинули, означає не вмирати». Жити в серцях, що їх ми покинули, або ж, як часто каже Ірв, впливати на життя тих, що знали нас безпосередньо чи через наші книжки. А за життя керуватися премудрістю святого Павла: «…і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо!» (1 Кор., 13, 2).

Завжди варто перечитати уривок, у якому Павло віддає верховенство милосердю, бо це нагадує нам, що любов, тобто доброта до людей і співчуття до їхніх страждань, переважає всі інші чесноти. (У мені завжди торопіє феміністка, коли я читаю ось таке в Посланні до коринтян: «Нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено, тільки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, непристойно бо жінці говорити в Церкві!» Читаю й хихочу, згадуючи не одну розкішну проповідь преподобної Джейн Шоу у Стенфордській каплиці.)

Слова святого Павла про милосердя Генрі Джеймс переінакшив на вдалий вислів:

У житті людини важливі три речі. Перша – бути добрим. Друга – бути добрим. І третя – бути добрим.

Сподіваюся додержуватися такої настанови, хоч і потерпаю від свого стану.

Знаю багатьох жінок, які мужньо зустріли смерть – свою чи чоловікову. У лютому 1954 року, коли я приїхала з коледжу Веллслі на похорон батька у Вашингтоні, першими словами моєї скорбної матері були: «Маєш набратися мужності». Вона завжди була зразком доброти, передусім дбала про дочок і чоловіка, з яким прожила двадцять сім років. Татові було всього п’ятдесят чотири, коли він нагло помер від серцевого нападу, випливши на риболовлю у відкрите море біля Флориди.