Мэрилин Ялом - Питання життя і смерті

Як завжди, вона відверто відповідає:

– Почуваюся жахливо. Не можу передати це словами. Я далека від усього… усе тіло пронизують жахливі відчуття. Якби не ти, я б не трималася на цьому світі… Не хочу далі жити… Вибач, що я раз у раз кажу це тобі. Знаю, що товчу одне й те саме.

Уже кілька тижнів я щодня вислуховую від неї такі слова. Почуваюся пригніченим і безпорадним. Ніщо не завдає мені більшого болю, ніж її біль. Щотижня моїй дружині роблять хіміотерапевтичне внутрішньовенне вливання, від якого нудота, біль голови і велика втома. Мерилін втратила зв’язок зі своїм тілом, з речами і людьми – не опишеш цього. Із пацієнтів, що відбувають курс такого лікування, багато хто характеризує це явище словом «хіміоголова». Я заохочую дружину пройти хоча б оті тридцять метрів до поштової скриньки, але, як завжди, надаремно. Тримаю Мерилін за руку і силкуюся, як можу, підбадьорити її.

Сьогодні, коли вона знову стверджує, що не хоче так жити, я відповідаю інакше:

– Мерилін, ми з тобою вже кілька разів говорили про чинний у Каліфорнії закон, який дає медикам право допомагати пацієнтам покінчити з собою, якщо ті потерпають на невиліковну хворобу. Пригадуєш, наша приятелька Александра саме так і вчинила? Стільки разів за останні місяці ти казала, що тримаєшся на світі лише задля мене і непокоїшся тим, як я виживу без тебе. Я не раз і не два думав про це. Ось і останньої ночі лежав у постелі, кілька годин не міг заснути і думав. Хочу, щоб ти дізналася. Послухай: я перетерплю втрату тебе. Зможу й далі жити – мабуть, недовго, якщо вже мушу носити цю коробочку в грудях. Безперечно, я тужитиму за тобою щодня й до самого кінця… але й далі житиму. Мене вже не лякає смерть… не так, як колись.

Пам’ятаєш, як я, перебувши інсульт, втрачав рівновагу й мусив ходити з ціпком чи ходунком? Пам’ятаєш, як я почувався після операції на коліні, який нещасний і пригнічений я тоді був? Хоч бери та й знову лягай у лікарню. Що ж, воно минулося, як знаєш. Тепер я спокійніший, уже не мучуся, навіть непогано сплю. Хочу, щоб ти знала: я зможу пережити твою смерть. Не стерплю єдиного – думки про те, що задля мене ти живеш з таким болем, з такою мукою.

Мерилін проникливо дивиться мені в очі. Цього разу мої слова зачепили її. Ми дуже довго сидимо разом, тримаючись за руки. У голові промайнула одна з сентенцій Ніцше: «Думка накласти на себе руки – могутня втіха, з нею щасливо перебуваєш не одну лиховісну ніч» [6] Див. Фрідріх Ніцше . По той бік добра і зла / Розділ четвертий. «Сентенції та інтермедії». Переклад Анатолія Онишка. . Але я стримуюся й не висловлюю її.

На якусь мить Мерилін заплющує очі, а тоді киває.

– Дякую, що ти це сказав. Такого я від тебе ніколи не чула. Воно втішає… Знаю, що останні місяці стали тобі кошмаром. Ти мусив робити все – купувати продукти, готувати страви, одягати мене, возити до лікаря та до клініки й там годинами чекати, телефонувати всім моїм друзям. Знаю, що я виснажила тебе. А однак ти, здається, почуваєшся добре. Видаєшся таким урівноваженим, таким стійким…. Ти вже кілька разів сказав мені, що, якби змога, взяв би мою хворобу на себе. І я знаю, що ти так і зробив би. Ти завжди дбав про мене, завжди з любов’ю, але останнім часом змінився.

– Як саме?

– Важко описати. Іноді ти здаєшся спокійним. Майже умиротвореним. Чому так? Як тобі це вдається?

– Це важливе питання. Я не знаю самого себе. Але здогадуюся, чому так, і це не пов’язано з любов’ю. Ти ж знаєш, що я закоханий у тебе ще відтоді, як ми, підлітки, познайомились. Річ у чомусь іншому.

– То скажи мені. – Мерилін уже сидить і пильно дивиться на мене.

– Мабуть, річ ось у цьому.

Я попліскую по грудях, по коробочці.

– Ірве, ти мав на увазі своє серце? Але звідки взявся спокій?

– Я часто торкаю й потираю цю коробочку. Вона раз у раз нагадує мені, що я помру від вади серця. Скоріш за все, раптово і швидко. Помру не так, як Джон та всі інші пацієнти, яких ми бачили в палаті для недоумкуватих.

Мерилін киває. Вона розуміє. У мого близького приятеля Джона була важка деменція, а недавно він сконав у притулку для людей похилого віку. Коли я востаннє відвідав Джона, він не впізнавав ні мене, ні будь-кого. Просто стояв і кричав – безперестанку, цілими годинами. Не можу стерти з пам’яті цю картину: це моя смертельна примара.

– Отож завдяки тому, що діється в моїх грудях, – кажу я, торкаючись грудей з коробочкою, – я певен, що нагло помру. Як мій батько.

День у день я, Мерилін, лежу на тахті у нашій вітальні й дивлюсь у вікна – високі, від підлоги до стелі – на дуби та вічнозелені дерева, що ростуть на нашій земельній ділянці. Настала весна, і я спостерігаю, як знову з’являється зелене листя на нашому пишному часточковому дубі. Сьогодні, трохи раніше, я побачила сову, що всілася на ялині між фасадом нашого будинку і робочим приміщенням Ірва. Звідси видно невелику частину городу, на якому наш син Рід посадив помідори, квасолю, огірки та кабачки. Хоче, щоб я думала про дозрівання овочів влітку, коли мені, ймовірно, «полегшає».