Мэрилин Ялом - Питання життя і смерті

Останні кілька місяців, відколи у мене діагностували множинну мієлому, застосовували сильнодійні медикаменти й госпіталізували мене після інсульту, я мало не весь час мучилася. Після щотижневих хіміотерапевтичних ін’єкцій невмолимо тяглися дні з нудотою й іншими мордуваннями тіла. Збавлю читачів від їх опису. Здебільшого почуваюся виснаженою – немовби між мозком і черепом напхано бавовни, а між мною і рештою світу простяглася туманна завіса.

Я мала кілька подруг, хворих на рак молочної залози, і тільки тепер якось утямила, щО вони перебули, борючись із недугою. Хіміотерапія, опромінення, хірургія, допомога від груп підтримки – з усього цього складалося повсякдення цих онкологічних пацієнток. Двадцять п’ять років тому, коли я писала «Історію грудей», рак молочної залози ще вважали летальною хворобою. Сьогодні медики називають її хронічною, яку можна лікувати й уповільнювати її перебіг. Заздрю таким хворим, бо вони, перейшовши на стадію ремісії, можуть обійтися без хіміопрепаратів. Пацієнти з множинною мієломою зазвичай потребують дальших сеансів терапії, хоча й рідших, ніж щотижневі ін’єкції, які я тепер терплю. Знову і знову питаю сама себе: а чи варто?

Мені вісімдесят сім років. Наспів час умирати. Переглядаючи колонки з некрологами у «Сан-Франсиско кронікл» і «Нью-Йорк таймс», зауважую, що переважно йдеться про людей, яким менш ніж вісімдесят років. Середня тривалість життя у США – 79 років. Навіть у Японії, з її рекордним довголіттям, середній вік жінок становить 87,32 року. Після щасливих довгих літ, які я поділяла з Ірвом і майже весь той час відзначалася міцним здоров’ям, чого б це я мала хотіти жити тепер – з повсякденним стражданням і відчаєм?

Відповідь проста – немає легкого способу померти. Якщо я відмовлюся від лікування, то згину від множинної мієломи раніше, ще й у муках. У Каліфорнії узаконено допомогу медика в самогубстві. Якщо вже мені настає кінець, то я могла б попросити такої допомоги.

Складніше відповісти на питання, чи варто мені жити далі. За весь цей стражденний час я виразніше відчула міру, якою моє життя пов’язане з життям інших людей – не тільки мого чоловіка та дітей, а ще й багатьох друзів, які досі підтримують мене, коли треба. Ці друзі пишуть чимало підбадьорливих есемесок, приносять їжу додому, надсилають квіти й рослини. Давня подруга, ще з коледжу, надіслала мені м’який пухнастий халат, інша подарувала власноруч зв’язану вовняну шаль. Уже вкотре я усвідомлюю, яке це благо – мати таких друзів на додачу до членів родини. Кінець кінцем я дійшла до розуміння того, що треба виживати не тільки задля себе, а й задля інших людей. Здавалося б, це очевидна річ, але допіру тепер я осягла її до дна.

Офіційно керуючи у 1976–1987 роках Стенфордським інститутом дослідження проблем жінок, я заснувала спільноту жінок-науковців і їхніх прихильників, багато з яких стали моїми близькими подругами. З 2004-го по 2019 рік я провадила літературний салон у своїй оселі в Пало-Альто і на квартирі у Сан-Франциско для письменниць із району Сан-Франциської затоки, що значно розширило коло моїх приятельок. Понад те, як колишня викладачка французької, я проводила час у Франції та інших європейських країнах, коли тільки випадала нагода. Так, у мене було гідне заздрощів становище, завдяки якому я могла налагоджувати такі дружні стосунки. Мене втішає думка, що моє життя і смерть не байдужі друзям по всьому світі – у Франції, Греції, Швейцарії, в Кембриджі, Нью-Йорку, Далласі, Каліфорнії та на Гаваях.

На щастя, всі наші діти – Ів, Рід, Віктор і Бен – живуть у Каліфорнії; троє з них – у районі Сан-Франциської затоки, а четвертий – у Сан-Дієго. За останні кілька місяців на нашому з Ірвом житті виразно позначилося те, що вони проводили дні і ночі в будинку, готуючи страви та піднімаючи настрій. Ів, лікарка, принесла мені мармеладки з медичною марихуаною, і я з’їдаю пів мармеладки перед вечерею, щоб подолати нудоту й набрати апетиту. Здається, ці медикаменти діють краще, ніж будь-які інші, й не спричиняють помітних побічних ефектів.

Лінор, наша внучка з Японії, цього року жила з нами і працювала на недавно заснованій біотехнологічній фірмі у Кремнієвій долині. Спершу я допомогла їй пристосуватися до умов життя в Штатах, а тепер саме вона опікується мною. Лінор допомагає нам у комп’ютерних та телевізійних справах і вводить японські страви до нашого раціону. Ми дуже сумуватимемо за внучкою, коли вона за кілька місяців піде на післядипломний курс у Північно-Західному університеті.