Роберт Лейсі - Корона. Книга 1 - Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)

Небажання Єлизавети II відігравати провідну роль пізніше стане визначальною характеристикою її стриманого стилю правління – разом із «прісним» почуттям гумору. Коли літак врешті приземлився в аеропорту Хітроу, вона подивилася у вікно на вервечку великих чорних службових автомобілів, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надіслали катафалки».

Можна згадати сцену з другого епізоду «Корони», де показано інтер’єр королівського DC-4 (пропелерного літака), коли він, приземлившись, зупиняється біля шеренги високих посадових осіб. Усі вони зняли капелюхи. Були вечірні сутінки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмі Ласселлс зійшов на борт, щоб взяти на себе відповідальність за протокол. Він перепиняє герцога Единбурзького, коли Філіп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.

«Ні, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».

Це сталося саме так? Деталі ніхто не записав. Але це, або якась подібна розмова, породило зворушливий образ молодої королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Віндзор, а щойно коронованої особи, королеви Єлизавети, монаршої особи – одягненої в чорне. Спускаючись сходами, зовсім одна, вона була готова до зустрічі з прем’єр-міністром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелін Шукбург, «версія [лорда] Мельбурна XX століття, що пронісся галопом до Кенсінгтонського палацу, падаючи на коліна перед Вікторією в її нічній сукні».

Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, її першим відвідувачем стала бабуся, королева Марія, яка прийшла з розташованого неподалік Мальборо-хаусу. Усе своє життя Єлизавета схилялася в поклоні перед бабусею, та тепер їхні ролі помінялися. «Її стара бабуся й піддана, – заявила королева Марія з гордістю й сумом, – повинна першою поцілувати їй руку».

Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офіційним актом нової королеви була зустріч з Радою престолонаступництва в палаці Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та відповідальність суверена… Моє серце занадто наповнене емоціями, щоб я сьогодні сказала вам більше, окрім того, що я завжди працюватиму, як це робив мій батько впродовж усього свого правління, підтримуватиму конституційний уряд та сприятиму щастю та процвітанню моїх народів, розкиданих по всьому світу. Я знаю, що невідступно наслідуватиму його блискучий приклад служіння та відданості, мене надихатиме відданість та прихильність тих, чиєю королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допоміг мені гідно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».

«Вхід королеви, – писав у своєму щоденнику майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан, – низькі поклони її радників; трохи формальний, але чарівний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла різні церемоніальні форми ритуалу, справив на нас усіх глибоке враження».

Британія все ще перебувала в лещатах повоєнної жорсткої економії, тож Макміллан вважав, що зібрані тут політики у своїх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмурої, бідної компанії». Він також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодаті Божій королевою цього Королівства та всіх Її інших королівств і територій», шотландці стверджували, що вона насправді була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскільки Шотландія приєдналася до Союзу до 1603 року (пізніше Черчилль пішов на компроміс з цією дилемою, вирішивши, що королівський титул в Шотландії буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).

«Напевно, були присутні майже двісті таємних радників, – згадував Олівер Літлтон, державний секретар колоній. – Двері відчинилися, й увійшла королева в чорному. Раптом члени Таємної ради здалися незмірно старими, кострубатими та сірими. Королева виголосила одну з найзворушливіших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як і багато інших, не міг стримувати свої емоції».

Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правління й складалася з таємних радників (багато з них були колишніми чи нинішніми міністрами уряду), вищих державних службовців, лорда-мера та членів муніципалітету Лондона, деяких старших громадських службовців та представників Співдружності націй. Її основна роль – підготувати та підписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в інших місцях по всій країні.