Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Усі ці побоїща роздраконили округу на добрий десяток кілометрів. Сусідні клапани позаскакували в окопи, перезарядили усі стволи і майже годину тривожилися, як бджоли у вуликах, доки дізналися про причину стрілянини і заспокоїлись.

Як сутеніло, на те місце приїхала ГАЗелька позбирати залишки. Її не чіпали, бо йти по трофеї відкритим полем під обстрілом із териконів трохи нерозумно, а трупаки кацапські нам і задарма не треба.

Ввечері, вмощуючись спати, я думав про те, який чудовий був сьогоднішній деньок. І про те, якими мають бути «голосні дні», якщо це «дні тиші».

До воріт під’їжджає Урал. Із вікна виглядає щаслива морда:

— Прівєт, рєбята! Я вам баєпріпаси прівьоз укропав мачіть!

— Заєжай! — ворота позаду зачиняються.

— Вилазь, москалику, приїхав.

Витягли з кабіни мужика років 65, десь аж із Сибіру. Новенький, ще не навчився камуфляжі розрізняти. «Асвабадітєль» шахтарських народів трапився на диво балакучий і не менш злобний. Поки в’язали, увесь час верещав про укрофашистів, жидобандерівців і як він нас на шматки різатиме, коли повернеться до своїх. І усе те впереміш з відбірними матюками. Хтось із хлопців не витримав і зі словами:

— Побачимо, як ти однією рукою воюватимеш, — прострілив бандиту руку.

Але й після цього бронелобий сибіряк не заспокоївся. Поміж криками болю і матами обіцяв, що матушка-расєя уже зовсім скоро винищить усіх хахлів, навіть на насіння не залишиться. А хто потрапить у полон, позаздрить в’язням інквізиції. Він або щиро вірив у власне безсмертя, або спеціально вирішив присутніх розізлити і померти мученицькою смертю «за родіну, за путіна». Та померти не можна: занадто багато народу бачили тупоголового, доведеться здати СБУшникам для програми обміну полоненими. Але кілька ударів прикладом він таки випросив і замовк лише після тріску пальців на іншій руці.

Ввечері на посту зв’язуюся зі своїм земляком із 34-го батальйону:

— Шаляпін, що вам видно в Горлівці з п’ятого клапана?

— Нічого особливого, лише під териконом «Какашка» зенітна установка стоїть.

— Плюс [24] Плюс — прийняв, зрозумів на армійському жаргоні. .

Вранці ми з Матільдою пішли на клапани Квіточка й Акваріум до старих знайомих спостерігати у бінокль Горлівку. По сєпарській рації почув цікавий діалог:

— Рєбята, зарплату прівєзлі за апрєль, — так, думаю, у москалів затримка на два місяці. — Всє, кто служил в апрєлє, падайдітє, палучітє деньгі, сігарєти і єщьо какієта падгони.

— А жизні запасниє видавать будут?

— Нє понял.

— Ну ви задачі всякіє ставітє, а жизні втариє нє видайотє.

Далі чую вибух. Сєпарська рація відразу:

— Завхоз — Манамаху. Шчто там у вас за взриви?

— Па ходу нас апстрєлялі с безаткатнава арудія.

О, наші вирішили зенітку знищити!

З того боку починають строчити з ДШК по третьому клапану (його з Горлівки найкраще видно). Третій довго не думав, влупив у відповідь із ДШК і 82-міліметрового міномета «Васильок» по сєпарських позиціях навпроти себе. Москальня завела 120 мм міномети, дві САУ й нумо обстрілювати ділянку фронту з першого по сьомий клапани. Ті у відповідь теж застосували Дашки, зенітки, керовані протитанкові ракети, безвідкатну артилерію, міномети і кілька танків. Зо дві години свистопляски потроху почали затихати. Ми мали вже трьох поранених, і в цей момент вирішила включитися наша батарея 120 мм мінометів.

Сєпари звикли, що важке озброєння застосовують лише вони, і їхній опорний пункт «Январь» не очікував такого сюрпризу:

— Манамах — Январю. Пєрєдайтє на мінамьоти, шчто еті ідіоти на целий кіламєтер прамахнулісь, за сто мєтрав ат нас міни лєглі.

Наш коректувальник уважно вислухав, підправив координати і наступний залп був уже не 4, а 12 мін.

— Ви шчто дєлаєтє!? Прєкратітє агонь, сукі!!! — тіпався Январь. — Лажись!!! — зв’язок урвався.

— Так наши уже давно нє стрєляют… блін… — ніяк не міг роздуплитися Манамах.

Гордий погляд коректувальника і… ще 12 мін на голову Январю.

Кілька мін лягло поблизу сєпарського спостережного посту на вершині Какашки. Коректувальник у рацію:

— 50 метрів правіше.

— Зараз поправлю, — обзивається навідник.

— Якраз попадеш по верхівці терикона.

— Е-е-е… а ми не стріляємо по терикону, це хтось інший.

— А хто стріляє?

А хто його знає… Що б це був за бій та й без бардака?

Кулі із сєпарського ДШК свистіли над головою. Ніколи раніше не помічав, що вони так повільно летять. Насилу втримався, щоб не підняти руку й одненьку не спіймати.