Кнут Гамсун - На зарослих стежках

Але не це змушує мене поринути в роздуми, а зовсім інше: як мало на світі довговічного! Навіть династії обриваються. Навіть те, що ґрандіозне, колись валиться. У цих моїх міркуваннях немає ні крихти песимізму, це просто визнання того, наскільки невгамовне й динамічне життя. Воно весь час перебуває в русі, анітрохи не зупиняється, тільки-но щось одне в ньому падає, як зводиться щось інше, величається якусь мить у світі й помирає. Герої «Мови Високого [4] «Мова Високого» — одна з пісень про богів «Старшої Едди», найдавнішої збірки епічних творів ісландської літератури. » щиро вірили в статичну тривалість посмертної слави. Але ми знаємо приказку про гусей, що побутує на Мадагаскарі: «Тесака не любить того, що триває вічно!»

Ох уже ці ґелґотухи з Мадагаскару! Вони отримують те, що їм хочеться мати.

Ми, люди, не такі мудрі, ми не відмовляємося від ілюзії вічного життя. Перед лицем Господа Бога й долі ми намагаємося досягти посмертної слави та безсмертя, м’яко потураючи власним забаганкам, марніємо до глибини душі й при цьому не дбаємо про незворушність і гідність.

Мені на згадку спадає Енґстремів [5] Альберт Лаурентіус Юганнес Енґстрем (1869–1940) — шведський художник і письменник. малюнок п’ятдесятирічної давнини: стареньке подружжя сидить у саду на лавці й похропує. Осінь. У нього довга борода. Руками він стискає ціпок.

Вони беззвучно ворушать губами, мовби говорять:

— Я пригадую дівчину, яку звали Емілія.

— Любий, то ж була я.

— Ти ба, то була ти.

Б’єрнсон [6] Б’єрнстьєрне Мартінус Б’єрнсон (1832–1910) — норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії (1903), автор національного норвезького гімну (1859). усвідомлював свою недовговічність: її забере час! Що тоді казати всім нам? Щодо мене особисто, то я сиджу й пишу, цебто занотовую дещо про спалену дерев’яну віллу і розмірковую над цим. Біля найближчого хутора бігає туди-сюди мале собача, я бачу, що воно дзявкає на мене, але то мені не заважає. Я спокійний, моя душа чиста і моє сумління незалежне. Я отримую листи із запевненнями, що мене будуть читати в усі часи, норвезькі націоналісти також мене хвалять. Нехай буде так, як хочуть ці добродії. Але ж довговічних речей обмаль, час забере їх, час забере все і всіх. Я втрачу трохи своєї світової слави, не матиму портрета, погруддя, ну й, звичайно ж, навряд чи коли-небудь постане мій монумент, де я сидітиму верхи на коні.

Однак є ще дещо й гірше — про це навіть не хочеться говорити. Мені думалося, що я ладнаю з дітьми. Адже вони іноді приходили до мене з книжечками, і я ставив на них свій автограф, потім вони кланялися й дякували, і нам гарно було разом. Тепер, як правило, мною лякають дітей.

Нехай і тут буде так, як є. За сотню років, а може, й менше імена цих дітей забудуть водночас із моїм іменем.

Ума не доберу, ким то треба бути, щоб купити книжку Топсе і принести її з собою в лікарню. Я мізкував над цим кілька днів. А тепер приходжу взяти ту книжку знов, а її немає.

Зникла.

Хто її взяв? Питати про те даремно, мені не дадуть відповіді, найімовірніше відрубають: «Не знаю!» Я хотів би гарненько роздивитися книжку, сторінку за сторінкою, може, там є якісь помітки, мені шкода, що я не зробив того відразу, а тепер уже запізно. То був напрочуд новенький примірник, хоч куплений, очевидно, п’ятдесят чи сто років тому, — всі ці дати від мене далеко, а я не маю чого погортати.

Я зустрічав родину Топсе в Парижі, коли був ще доволі молодий, щоправда, лише дружину й дітей юного віку, самого Топсе вже не було на світі. Чудова, приємна родина, де діти мали всілякі зацікавлення: одна донька грала на скрипці, друга, здається, вивчала мистецтво, мене то все тоді не обходило.

Але все-таки хто ж той пацієнт, що одного дня приніс до ґримстадської лікарні книжку Топсе? Поки я б’ю байдики та ледарюю, то сам перед собою розігрую комедію, начебто мені конче треба розгадати цю таємницю, насправді вона мене аніскільки не цікавить. Згодом я собі навіть заявив: «Не пори дурниць, це гірше за кросворд і пасьянс, хоч ти гадаєш, що я цього не знаю!»

Потім я іду в палату попрати дещо з білизни, аби зробити щось корисне. Тут немає гарячої води, але в мене є з собою мило, і я не розгублююся, оскільки багато чого навчився замолоду в преріях, де також не було гарячої води.

Раптом хтось стукає в двері. Я напівроздягнений, але гукаю «зайдіть». На порозі постає пані, власне, молода дівчина. У мене вихоплюється: «О Господи!» Адже я не лише без сорочки, а навіть без своїх вставних зубів.