Що ж, етноцид більшовики застосували першими з усіх тоталітарних режимів ХХ сторіччя, і не дуже з цим і крилися, коли вже шило вилізло з мішка. На підтвердження сказаного — кілька майже дослівних повторів вищенаведених цитат, але вже з совєтської преси: «Страхіття голоду на Запоріжчині значно перевищує все те, що діялося на Волзі» (московська «Правда», № 8, 1922 р.); «В Херсонському повіті самогубства і дітогубства стали звичайним явищем» (там само, № 32, 1922 р.); існує загроза, що «до 7 мільйонів самої дорогої людності України — хліборобів помре голодною смертю» (київська газета «Український Червоний Хрест — голодним», 17–23 квітня 1922 р.); «В Гуляйпільському повіті на 1 лютого [1922 р. — Р.Д ] з 209 000 чол. буквально голодувало 178 611» (харківський «Коммунист», № 38, 1922 р.); «Число голодуючих дітей на Україні досягло в липні 1922 р. 1 800 000. Найбільше загинуло дітей у віці до 5 — 6-ти років» (Год борьбы с голодом 1921 — 1922. — Харьков, 1923. — С. 31).
На тлі цього всього не дивно, що тверезі західні спостерігачі, а дехто з них і очевидці, добре усвідомлювали справжнє підґрунтя того, що коїлося з Україною початку 20-х років. Про це свідчить, наприклад, заява Ф. Нансена на нараді міжнародних допомогових організацій у Женеві 25 — 26 січня 1922 року: «Голод в Україні викликаний швидше політичними, а не природними причинами». Нансен ще й подбав, щоб наочно проілюструвати цей стимульований владою голод: того самого дня ввечері він «показав дві кінофільми: совєтського уряду, — зняту в серпні, та свою — листопад-грудень, а також коло сотні кліше. Зала була переповнена, так само і при повторному показі фільмів 27 січня. В «офіційному» фільмі йшлося в основному про допомогу голодуючим, тоді як Нансен показував «голодуючих та тих, що вже не потребують їжі... та, на думку совєтів, і вбрання, бо трупи голих тіл лежать не поховані на цвинтарі...» Небіжчиків останнім часом не ховають, а ждуть, поки засмердяться (це щоб не розкопували на їжу, — пояснює Нансен). Але є вже інформація і про людовбивства (повідомлення «власного кореспондента» віденської газети «Соборна Україна», 8 лютого 1922 р. з Женеви). Десь у швейцарських чи норвезьких архівах, мабуть, і збереглися ці кінокадри? Отож якраз і придалися б, коли дійде до «Нюрнберґа — 2»!
Аналогічно до Нансена свідчив і співробітник АРА професор Г. Фішер: «До того як АРА розпочала свою діяльність у січні 1922 р. [в Україні. — Р.Д. ], ані центральний російський уряд, ані український у Харкові не зробили нічого поважного, щоб допомогти голодуючим в Україні»; «Пояснення, що становище над Чорним морем було невідоме центральному урядові, не серйозне» [64] Fisher H. The Famine in Soviet Russia. 1919-1923. New York, 1927.
. Насправді в Москві ще й як добре було відомо про це становище, недарма ж центральні власті якомога довше не допускали іноземців у голодні райони України, а зусиллями військових «заградотрядов» повністю перекрили рух «торбешників» між Причорномор’ям та рештою України: вся «вражена голодом Україна була блокована» [65] The Famine in the Ukraine.
.
Слід відзначити, що українці на еміграції віддавали належне В. Квіслінґові як заступникові України перед світом. Українські еміграційні організації та окремі публіцисти, що розгорнули в той час неймовірно широку діяльність, аби донести до світової громадськості правду про голодомор в Україні (статті й книжки різними мовами, виступи на міжнародних форумах, звернення до розмаїтих інстанцій — від Соціалістичного Інтернаціоналу до Ліги Націй), підкреслювали, що «вичерпний матеріал про голод на Україні фактично вперше був опублікований капітаном Квіслінґом 30.4.22 р. у Женеві» [66] Герасимович І. Голод на Україні. — Берлін, 1922. Книжку цю 1923 р. було перевидано німецькою та англійською мовами.
. Світ довідався про це жахливе нещастя [голод в Україні. — Р.Д. ] тільки від іноземців», а саме «від капітана Квіслінґа, Гатчинсона та інших» [67] The Present Situation of the Ukrainian Countries. — Vienna, 1923. Цю оглядову брошуру уклали члени організації, що називалась Українське товариство для Ліги Націй.
.
Зрештою, для незашорених людей вже тоді явив своє реальне тоталітарне обличчя політичний переворот, щойно лише підношуваний до рангу «Великої Жовтневої» і т.д. революції, а не менш реальне поширення більшовицьких ідей на закордонні з цілком реальними спробами провести то в тій, то в іншій країні ще й свої «соціалістичні революції», спонукало багатьох шукати реально відпорних альтернатив цим тенденціям. І вони їх знаходили — а чи то були справжні альтернативи, чи тільки гадані, — це вже інше питання.
Читать дальше