Олег Друздев - Іван Мазепа

На жаль, не завжди почуттів достатньо для щастя. Іван розумів, чим може обернутись такий хід подій, і відправив дівчину назад до батьків. Розпочалось листування закоханих, яке тривало аж до одруження Мотрі з Іваном Чуйкевичем. Листувались таємно, через довірених слуг Мотрі та Мазепи. Через них же Мотря Кочубеївна одержала від гетьмана на знак уваги цінні подарунки — діамантову каблучку і книжечку. Взамін юна кохана гетьмана передала пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку — у середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами були досить поширені.

Після страти батька Мотря разом з чоловіком залишилась на боці Мазепи й потрапила в полон до московських військ. Завдяки родинним зв’язкам з Василем Кочубеєм подружжя не стратили, а тільки вислали до Сибіру, після повернення звідки Мотря доживала свого віку у Вознесенському жіночому монастирі під Полтавою. Ось так і закінчилась історія палкого кохання між похресницею і хрещеним батьком.

Моє сердечне кохання!

Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість мучити, як це і вчора те вчинила; я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити; то моя біда, що з Вашою милістю слушного не маю ж часу про все переговорити; більш од жалю не можу писати, тільки те: коли щось станеться, а поки живий буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра не перестану, і повторно пишу — не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

Моє сердечне кохання!

Бачу, що Ваша милість у всьому відмінилася своєю любов’ю колишньою до мене — як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш того жалувати, пригадай тілько слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що «хоч сяк, хоть так буде; а любо» межи нами не одміниться.

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає!

Знав би я, як над ворогами помститися; тільки ти мені руки зв’язала; я з великою сердечною тоскницею жду од Вашої милості відомості, в якім ділі, сама добре знаєш; прошу вельми тоді: учини мені скору відповідь на сеє моє писання, моє серденько.

Моя сердечна коханая, наймильшая, найлюб’язніша Мотроненько!

Вперед смерті на себе сподіваюся, ніж такої в серці Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спомни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що мене (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла.

Спомни на останок люб’язну нашу бесіду, коли ти бувала в мене в покої: нехай Бог неправдивого карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті тебе, згідно слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з Вашою милістю далі чинити, бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають.

Моя сердечна кохана Мотронько!

Поклон мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій милості гостинця книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім, дасть Бог, з ліпшим привітаю, а за тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі членики тільця твого біленького, моя любенько коханая.

У тридцять чотири роки життя для Мазепи знову починалося спочатку. Тепер уже на лівому березі. Для утримання сім’ї йому було надано хутір Малий Самбор у Прилуцькому полку. Життя на Лівобережжі на початку нової кар’єри не було легким. Фінансове становище родини Івана було настільки поганим, що навіть для обробляння землі довелось об’єднуватись із багатшим сусідою. Залишивши дружину на господарстві, сам Мазепа поїхав до гетьманського двору для виконання доручень. А їх було багато… Щоб зрозуміти суть подій та становища, в якому опинився наш герой, варто хоч би коротко поглянути на його середовище. Гетьман «обох берегів» (номінально) Іван Самойлович отримав булаву як кандидат, який був вигідний старшині. Будучи сином священика, він до кінця свого гетьманування вів майже безперестанну боротьбу проти родової козацької верхівки, що розглядала його як своєрідного, кажучи сучасною мовою, «технічного кандидата», який задовольняв усі сторони: і старшину, і московську владу. Старшина, яка оточувала гетьмана і з якої фактично при зміщенні попередника він і обирався, являла собою родинне переплетення кількох десятків прі­звищ, достатньо багатих і впливових на Лівобережжі. Тут вона дивним, хоч і природнім чином наслідувала своїх попередників — польську шляхту, яку вони або їхні батьки вигнали із цих земель під час повстання Хмельницького. Фактично після утворення Гетьманщини на місце колиш­ніх польських поміщиків-шляхтичів прийшла нова еліта, яка тільки формувалась — козацькі полковники та інші військово-адміністративні чини. Усвідомивши своє значення для держави, що потребувала структурної соціальної вертикалі, і отримавши виховання в польському (а відтак в європейському) дусі, вони пішли торованим шляхом — шляхом боротьби за свій авторитет і владу. Можна навіть сказати, що ця старшина та її амбіції зіграли чи не ключову роль в постанні Руїни в Україні. Маючи достатню економічну та політичну владу, члени старшини прямо втручались в державні справи й завдяки практиці доносів створювали хаос у функціонуванні держави.