Стивен Кинг - Про письменство. Мемуари про ремесло

Жарти жартами, а наклад поволі виріс із п’яти примірників на випуск (продаваних найближчим членам родини) до п’ятдесяти чи шістдесяти, а наші родичі та родичі сусідів у нашому маленькому містечку (у 1962 році населення Дарема налічувало близько дев’ятисот осіб) щиро чекали кожного нового випуску. Типове число газети повідомляло людям, як заживає зламана нога Чарлі Гаррінгтона, яких промовців запрошено до Західної даремської методистської церкви, скільки води малі Кінги наносили від міського насоса, щоб криниця за будинком не осушилась (а вона, сука, пересихала щоліта, хоч би скільки води ми не тягали), хто їздив до Браунів чи до Голлів на той бік району Методист-Корнерс і до кого в гості мали приїхати родичі. Також Дейв додавав спорт, словесні ігри та повідомлення про погоду («Було сухо, однак місцевий фермер Гарольд Девіс каже, що коли в серпні не пройде хоч один нормальний дощ, він усміхнеться й поцілує свиню»), рецепти, оповідку з продовженням (яку писав я) та Дейвові гумор і анекдоти, серед яких були такі перли:

Стен: «Що сказав здоровий бобер коростявому бобру?»

Джен: «Ти що, бобрився?»

1-й бітник: «Як потрапити до Карнеґі-холлу?»

2-й бітник: «Практика, чувак, практика!»

Протягом першого року її існування шрифт «Промокашки» був фіолетовий, бо ці випуски відтискалися з пластини з желатином за допомогою процесу, який називається гектографією. Брат швидко вирішив, що гектографія — це геморой, надто повільно для нього. Навіть будучи малюком у коротких штанцях, Дейв ненавидів, коли доводилося баритись. Щоразу, коли мамин бойфренд Мільт («Милий, але дурний», — сказала мені якось мама через кілька місяців по тому, як покинула його) застрягав у трафіку чи на світлофорі, Дейв висовувався з заднього сидіння Мільтового «б’юїка» і кричав: «Їдь просто по них, дядьку Мільт! Їдь по них!»

У підлітковому віці нетерплячка через очікування, доки гектографія «оновлюється» між друком аркушів (під час «оновлення» відбиток переплавлявся на каламутну фіолетову мембрану, яка лежала на желатині, як тінь ламантина), доводила Девіда до сказу. А ще йому страшенно кортіло додати в газету світлин. Він гарно фотографував. У шістнадцять років він уже сам друкував знімки. Влаштував фотолабораторію в комірчині, і з її тісних, засмерджених хімікатами надр виходили знімки, які часто вражали ясністю й композицією (фото на звороті обкладинки «Регуляторів», де я сиджу з примірником журналу, в якому вийшло моє перше опубліковане оповідання, зробив Дейв на старий «Кодак» і надрукував у своїй домашній фотостудії).

На додачу, через несвіже повітря нашого підвалу в пластинах гектографічного желатину нерідко заводилися та обживалися колонії дивної, схожої на спори порослі, хоч би як ретельно ми накривали це кляте повільне корито зразу після завершення друку. Те, що в понеділок мало цілком нормальний вигляд, до суботи перетворювалося на незрозумілу херню з творів Г. Ф. Лавкрафта.

У Брансвіку, де ми ходили в старші класи, Дейв знайшов крамницю, в якій продавався барабанний друкарський пресик. І він був робочий, заледве. Спочатку треба було надрукувати текст на трафаретах, які можна було купити в місцевій канцелярській крамниці по 19 центів за штуку, — брат називав це заняття «нарізанням трафаретів», зазвичай цим займався я, бо був менш схильний до хибодруків. Далі трафарети прикріплялися до барабана преса, змащувалися найсмердючішим, найлипкішим у світі чорнилом, і вперед — крути ручку, синку, доки рука не відвалиться. За два вечори ми встигали стільки ж, скільки з гектографією за цілий тиждень, і хоч робота на барабанному пресі була брудна, він не скидався на розсадник потенційно смертоносної хвороби. У «Дейвової промокашки» почалася короткочасна золота доба.

Мене не надто цікавив друкарський процес, мене також узагалі не цікавили таємні знання щодо проявлення плівки та друку фотографій. Мені було байдуже до герстівських перемикачів передач [34] Популярні серед любителів т. зв. «muscle car» («накачаних машин») важелі перемикання передач специфічної форми, виробництва фірми «Hurst Performance», яка спеціалізується на автозапчастинах для покращення характеристик та естетичного вигляду автомобілів. , виготовлення сидру та пошуку формули, яка відправить твою пластмасову ракету в стратосферу (зазвичай вони не перелітали навіть через наш будинок). Що мене дійсно цікавило між 58-м і 66-м роками — це кіно.

На момент, коли п’ятдесяті поступилися місцем шістдесятим, у нашому регіоні було лише два кінотеатри, і обидва в Льюїстоні [35] Lewiston — друге за величиною місто округу Андроскоґґін, до якого прилягають, серед інших містечок, Дарем, Лісбон та Лісбон-Фоллз. . В «Емпайрі» відбувалися прем’єри, там показували діснеївські фільми, епічне біблійне кіно та мюзикли, в яких ансамблі прилизаних людей співали й танцювали. Я ходив на всякі фільми, якщо було кому мене відвезти — зрештою, кіно є кіно, — але вони мені не вельми подобалися через свою обридливу правильність, передбачуваність. Дивлячись «Пастку для батьків», я сподівався, що Гейлі Міллз зустрінеться з Віком Морроу зі «Шкільних джунглів» [36] «The Parent Trap» (1961) — екранізація німецької книги 1949 року «Das doppelte Lottchen» («Подвійна Лотті»). Сімейний фільм про двох дівчат-підлітків, які знайомляться в літньому таборі та виявляють, що вони близнючки (обох грає акторка Гейлі Міллз (Haley Mills)), після чого намагаються звести разом своїх батьків, які розлучилися зразу після народження дівчат. «The Blackboard Jungle» (1955) — екранізація однойменної книжки 1954 року Евана Гантера (Evan Hunter). Драма про нового вчителя школи для проблемних підлітків Річарда Дадьє, який намагається налагодити стосунки з учнями та зацікавити їх навчанням, але він та його родина стають об’єктами погроз і насильства. Це призводить до конфронтації між Дадьє і спричинником злочинної діяльності Арті Вестом, якого зіграв Вік Морроу (Vic Morrow). . Це бодай трохи оживило б сюжет. Мені здавалося, одного погляду на викидний ніж Віка і в його гострі очі було б досить, аби Гейлі переосмислила свої дріб’язкові домашні проблеми. І, лежачи в ліжку під своєю косою стіною та слухаючи вітер у кронах чи щурів на горищі, я мріяв не про Деббі Рейнолдс у ролі Теммі, й не про Сандру Ді в ролі Ґіджет [37] Debbie Reynolds (1932–2016) — американська акторка, співачка та активістка, зіграла Теммі — юну мрійливу героїню романтичної комедії «Теммі та холостяк» («Tammy and the Bachelor») (1957); Sandra Dee (1942–2005) — американська акторка, зіграла Франсес Лоренс на прізвисько Ґіджет — юну серфінгістку в однойменній «пляжній» комедії («Gidget») (1959). , а про Іветт Вікерс у «Нападі гігантських п’явок» і про Луану Андерс у «Божевіллі 13» [38] Yvette Vickers (1928–2010) — американська акторка, пінап-модель і співачка, зіграла головну героїню Ліз Вокер у малобюджетній фантастиці жахів «Напад гігантських п’явок» («Attack of the Giant Leeches», 1959); Luana Anders (1938–1996) — американська акторка, зіграла головну героїню Луїз у ще малобюджетнішому трилері жахів «Божевілля 13» («Dementia 13», 1963). . Не було мені діла до краси, не було мені діла до радості, ні до Білосніжки та семи тих чортових гномів. У тринадцять років я хотів чудовиськ, які пожирали цілі міста, радіоактивних трупів, які вилазили з океану та жерли серферів, і дівчат у чорних ліфчиках, які були на вигляд як бидло з трейлерного парку [39] Трейлерний парк (trailer park) — ділянка для постійного чи майже постійного розташування будинків на колесах (mobile home) і житлових трейлерів. В американській культурі стереотипно асоціюється з місцем проживання населення з низьким рівнем доходів, часто за межею бідності, а також із низьким соціальним статусом, рівнем культури побуту та поганим смаком. .