Стивен Кинг - Про письменство. Мемуари про ремесло

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

ISBN 978-617-12-4024-7 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: King S. On Writing: A Memoir of the Craft / Stephen King. — New York: Scribner, 2010. — 292 p.

Переклад з англійської Дмитра Шостака

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

Кінг С.

К41 Про письменство / Стівен Кінг; перекл. з англ. Д. Шостака. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 272 с.

ISBN 978-617-12-3427-7

ISBN 978-1-4391-9363-1 (англ.)

«Про письменство» — це водночас і дотепні та відверті мемуари Стівена Кінга, і збірка порад успішного письменника початківцям на основі власного досвіду. Тільки найнеобхідніше й найголовніше для авторів усіх жанрів, які прагнуть писати книжки, що розходитимуться мільйонними накладами по всьому світу.

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

© Stephen King, 2000

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017

На початку 1990-х років (можливо, це був 1992 рік — тяжко згадати точно, коли тобі настільки добре) я приєднався до рок-н-рольного гурту, до якого входили переважно письменники. «The Rock Bottom Remainders» [1] Дослівно — «Залишки на самому дні». ( Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше. ) стали творінням Каті Кеймен-Ґолдмарк, фахівця з книжкової реклами та музикантки з Сан-Франциско. До гурту входили Дейв Баррі на соло-гітарі, Рідлі Пірсон на бас-гітарі, Барбара Кінгсолвер на клавішних, Роберт Фулгум на мандоліні та я на ритм-гітарі. Ще було «бабське» тріо а-ля «The Dixie Cups» [2] Тріо темношкірих співачок, яке виступає в жанрах ритм-енд-блюз та поп; пік популярності припав на 1960-ті роки. , яке зазвичай складалося з Каті, Тед Бартімус і Емі Тан.

Планувалося, що гурт збереться на один раз: відіграємо два концерти на Конвенті американських книгопродавців, повеселимося, три-чотири години надолужимо витрачену на інше юність — і розійдемося кожен у своїх справах.

Але сталось інакше: гурт так остаточно і не розпався. Ми зрозуміли, що нам надто подобається грати разом, щоб кидати це діло, і що з кількома професійними музикантами на саксі та барабанах (а також, на самому початку, з нашим музичним гуру Елом Купером, який був осердям гурту) ми досить-таки добре звучали. Люди платили б гроші, щоб нас послухати. Небагато, не так, як за «U2» чи «E Street Band», — щось у межах того, що старі називають roadhouse money — невеличка платня за вхід на концерт у придорожньому ресторанчику. Ми вирушили з гуртом у тур, написали про це книжку (моя жінка фотографувала і танцювала, коли мала відповідний настрій, а це було доволі часто) і час від часу продовжували виступати. Інколи як «Remainders», а інколи як «Raymond Burr’s Legs». Учасники змінювалися: колумніст Мітч Елбом замінив Барбару на клавішних, Ел більше не грає з гуртом, бо вони з Каті не ладять; однак ядро залишилося: Каті, Емі, Рідлі, Дейв, Мітч Елбом та я… плюс Джош Келлі на барабанах і Еразмо Паоло на саксофоні.

Якось перед концертом у Маямі-Біч ми вечеряли китайською їжею, і я запитав у Емі, чи є яке-небудь питання, котрого їй ніколи не ставили на зустрічах із читачами, таке, що на нього все не випадає нагоди відповісти, коли стоїш перед натовпом благоговійних фанатів і вдаєш, ніби ти не такий, як усі, і залазиш у штани не кожною ногою по черзі, а одним махом. Емі помовчала й добряче замислилася, відтак сказала: «Ніхто ніколи не питає про мову».

Я в невимовному боргу перед нею і страшенно вдячний за ці слова. На той час я вже з рік чи довше носився з ідеєю написати книжечку про письменство, але стримувався, бо не довіряв власним мотивам: чому я хочу про це написати? З чого я взяв, що можу сказати щось варте уваги?

Проста відповідь: той, хто продав стільки примірників худліту, як я, точно має що сказати про письменство, — але проста відповідь не завжди істинна. Полковник Сандерс [3] Полковник Гарланд Девід Сандерс (Colonel Harland David Sanders) (1890–1980) — засновник і посол бренда мережі ресторанів швидкого харчування KFC, зображується у характерному образі «джентльмена з південних штатів»: у білому костюмі, з чорною тонкою краваткою, в окулярах та з сивими вусами й борідкою.