Віктор Берестенко - Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Почти вся та часть статьи «Национальная бестактность» 70, которая содержит непосредственные ссылки на Шевченка была вычеркнута цензурой и увидела свет лишь в 1932 году в публикации М. В. Нечкиной 71. Таким образом революционные идеи Шевченка в опосредствованной передаче Чернышевского не могли быть использованы революционно-демократическим лагерем в политической борьбе начала 60-х годов. Но идеи Шевченка под пером и в изложении Чернышевского приобрели столь могучий общественный смысл, что в наше время «Национальная бестактность» начала свою вторую жизнь, став на службу борьбе социалистической науки о великом Кобзаре против националистических извращений его творчества 72.

Знаменателен факт признания Чернышевским значительности вклада в сокровищницу идей всероссийской революционной демократии, внесённого Шевченком, воплощавшим живое, непосредственное представительство от массы национально угнетённого крепостного крестьянства Украины.

То обстоятельство, что Чернышевский излагал главные идеи «Национальной бестактности», «опираясь на этот непоколебимый авторитет» 73– авторитет Шевченка, – не только наилучшим образом отвечал пропагандистскому назначению статьи, но и придавал аргументам Чернышевского высшую степень научной объективности.

Замечательно, что, излагая взгляды Шевченка на вопрос об отношениях между поляками и украинцами и полностью присоединяясь к своему украинскому соратнику, Чернышевский с самого начала ближайшим образом касается исторического аспекта интересующей его проблемы.

Таково совершенно объективное изложение Чернышевским раздумий Шевченка об исторических судьбах славянских народов, о путях за свободу украинских, русских, польских крестьянских масс.

Убеждение Шевченка в том, что украинские и польские крестьяне имеют совершенно одинаковую историческую судьбу, служило прекрасным дополнением общественноисторических взглядов Чернышевского. Шевченко оказал, таким образом, существеннейшую помощь Чернышевскому в его могучей революционной проповеди «с первой в мире трибуны демократического социализма» 74.

Ще в школі, захопившись творчістю Тараса Шевченка, Михайло Петрович Драгоманов, емігрувавши за кордон, до Швейцарії, став першим науковцем, який узявся до ґрунтовного наукового дослідження життя, творчості й діяльності найвизначнішого історичного діяча України. Драгоманов так починає датовану останніми днями 1878 р. свою знакову статтю «Шевченко, українофіли й соціалізм», яка з того часу протягом кількох наступних десятиліть отримала три видання, та, на нашу думку, й сьогодні аж ніяк не втратила свого значення:

Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто бравсь писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря» 75.

Так хвилююче й пристрасно, з почуттям найщирішої любові та вдячності рідко кому судилося висловити свої почуття любові й відданості до Тараса Григоровича Шевченка.

А ось як висловлюється Я. О. Галан про природу творчості: «Щоб писати «правду і тільки правду у великому і в малому», зокрема в наукових працях, треба «мінімум власних міркувань, які можуть читача цікавити, або ні, мінімум, потрібний для того, щоб змусити самого читача міркувати. Максимум спокійного тону, без лайки, щоб читач не подумав: сердиться Юпітер, бо не має рації» 76.

Адже читача, упевнені, цікавлять, в першу чергу, не роздуми й міркування з приводу життя й творчості Тараса Григоровича Шевченка, а сама сутність його поезії й діяльності, реальні факти й обставини, пов’язані з ними, їх народження, розвиток і взаємозв’язок.

Ті ж самі засади стосуються також життя й діяльності послідовників Шевченка, й передусім його найбільшого й найавторитетнішого наступника світового значення – Великого Каменяра – Івана Яковича Франка. «Вічний революціонер» глибоко розумів суть історичного процесу. «Під історією, – відзначав український геній, – розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угроповання поєдиничних і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь «сенс» т. є., щоб видно було певні основні закони природи, правлячи тими фактами і викликаючи їх» 77.