Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

"О, Боже мій! Що чую я?
Мій рідний край, - земля моя,
Земля батьків, дідів моїх
В руках чужих?"...

...І тільки в цю ніч, коли той народивсь,
Що першим був, перший сльозами заливсь,
Над долею матері плакав-ридав,
Але небезрадно - в сльозах гартував,
В горнилі душі меч двосічний кував:
Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,
Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, -
У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,
Надійний вінок одягаю рясний.
І жду, не діждуся, коли вже прийде
Той местник, що нових борців приведе;
Той местник, що вимріяв перший мій син
В часи безголов'я, найтяжчих годин,
Оддавши для його, за його усе,
За того, хто волю мені принесе...
І жду, не діждуся, коли він прийде
І волю і правду мені приведе?..

"І знов до могили я йду в порожні, -
Біль в грудях гадюкою вється...
І досі не світять, не сяють огні
В горнилах, де зброя кується.
Ще й досі приборкані, приспані сплять, -
Будив, - деж там їх добудитись?
У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,
Щоб в ярмах і далі плодитись...

І знову в жалобі, заковану тут
Я матір ще раз зустріваю...
О, муки! Заліза невільничих пут
Ще й досі порвать не здолаю!
І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти
До слів найсвятіших байдужі, німі, -
Їм кров'ю б писать заповіти!
Яке тепер слово рухливе, живе
Утіхою може їй стати?
Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, -
Про волю він буде співати.
Тепер же її хоч замість колючок
Надійним вінком заквітчаю, -
Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок
Спасає її від одчаю.

...Любий, славний сину мій
Як то мало тих надій...
Як то скоро всі вони
Обертаються в терни...

Мій рідний край политий кров'ю дідів,
В чужих руках, а я... на службі у катів...

Озвися, пославший по світу мене,
Чи довго мені ще блукати,
Немов у пустині гукати?
Чи скоро у грудях рабів спалахне
Гнів помсти за муки, за горе,
За Матерні муки, насильства, за болі,
За рабство синів, за наругу неволі, -
Озвися, чи довго, чи скоро?

Іди, буди,
Ще раз, ще раз;
Іде, гряде
Великий час!

Іду, іду
Борців зберу і поведу...

Гей, Отамане,
Батьку і пане,
Пляму неволі час стерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Горді погордою смерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Вирвемо Матір з неволі:
Світови всьому
Крикнем глухому
Про наші кривди та болі...

Ідуть, ідуть мої сини,
Розіб'ють грати-кайдани...

Ідуть, ідуть...

А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!
Та годі, та годі насильству служить, -
Рабом в своїй хаті обдуреним жить!
Нехай тепер за біль рабів,
За сором, ганьбу яничара
Нехай на голови катів
Паде страшна, пекельна кара!

Ідуть, ідуть,
Розіб'ють грати, розкують...

І я іду - не мордувати,
Іду кайдани розкувати!