Рівночасно прояснюється решта сцени: - ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.
Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).
Козак
Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать
Без утіхи живої;
Тягар рідного краю на грудях держать,
Тягар кривди, насильства, неволі!
Давить, гнітить кістки наша рідна земля,
Яку ми боронили;
Люд в кайданах чоло скробне низко схиля
На козацькі, лицарські могили.
Темно... Сплять мовчазнії простори, що ми,
В бій за волю ідучи,
Кровію ізлили, засівали кістьми,
Урожаю плодючого ждучи.
Уродив лиш кукіль... Чорні зграї круків
Над могилами вються
І до нас в підземеллє не кров ворогів,
Тільки сльози безрадности ллються.
Та ще сміх долітає - злорадісний сміх
Ворогів віковічних,
І про дикі діла перевертнів своїх
Нам доносить дух вітрів північних.
Про славетні ж діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху;
Україна - мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.
Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,
Гордієнко й Мазепа величний,
Що край рідний із пут, із залізних кайдан
Виривали в катів у північних?
І Виговський умер, Дорошенко сконав,
Гордієнко й Мазепа... А Гонта,
Що один мук пекельних, надлюдських зазнав
Від ворожого, лядського "rządu"?
Спить і він... Сплять усі по роботі тяжкій,
А їх праці відгомін
Не запалює мозок і душі рабські,
Тільки тліє десь в душах, як спомин;
Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,
Гасне, змитий сльозами,
Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,
Як колись боронили - списами!
(Задумливо).
Про славетні діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху, -
Україна - мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху...
Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,
Батька нашого й пана,
Мов поради питає в нових поколінь,
Наче молить їх - скинуть кайдани.
Поза тим - тихо скрізь... Лиш риданнє рабів
І у день і в ночі не стихає,
Та пекельний, злорадісний сміх ворогів
В підземеллє до нас долітає...
Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, -
Сльози й сміх отой чути,
Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,
І не встати, землі не розкути!
(Наближається до могили з хрестом).
Темно скрізь... Тільки там - від якогось часу
Білий хрест із пітьми виступає;
Я Тому, Хто під ним - скарги всі понесу,
В Його слова-розради спитаю.
Коли діждемось ми, що вже буде не крук
Перемогу співати,
Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук
На могили прийде спочивати?
Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,
Віщий, славний козаче;
Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків
Маєш силу відчути, побачить.
Коли білий Твій хрест по степах мовчазних
Сяйвом думки одної розлється,
В душах холопа, пана, сліпих і німих
Рівним полум'ям волі займеться?
Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі
І не плач, тільки клич пролуна бойовий,
Втішить наші кістки наболілі?
Коли рідна земля - Україна вільна
Ворогам і своїм - яничарам
Крикне: "Геть!?"
(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)
Голос
"Незабаром!
Іди, одпочинь, сивоусий борець,
Лицарство утіш: скоро мукам кінець!"
(Козак зникає).
(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезний чорний російський орел. Вартує двоє салдатiв. Могила з хрестом - у тіні).
1-й салдат
"Слишіш, брат, гаварят,
Что в адну із весенніх ночей
Здесь нечістая бродіт,
I прі свете какіх-то лучей
Нашу узніцу прочь-то виводіт, -
Как би нам не прішлось...
2-й салдат
- А ти - брось
І не згадуй проти ночі лиха;
Адже грати міцні,
А замки все стальні, -
Встережем, дасть Бог, все буде тихо...
(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).
Жінка
"Третю сотню років
Від кайдан-ланцюгів
Тіло мліє моє, умліває;
Чорний, хижий орел
Із безцінних джерел,
З мого серця, скарби випиває.
Моїх діток-синів
Під серпанками снів
В одяг рабства, льокейства вбирає;
Сплять - не стогнуть вони,
Нерозумні сини,
В муках рабства, в занедбанім краї"...
Читать дальше