Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

- Ну, "Ізмєннікі атєчества, ви - арестовани..."

Дядюшці Горулькові з Таврії - постійному й незмінному голові всіх ревізійних комісій усіх товариств у фрайштадтському таборі, конче захотілося відразу до убиральні. Він попробував був сунутися туди сам, але добре, видно, проінструктований вояк, що тепер у кожного з нас стояв за спиною з притороченим багнетом до рушниці, суворо заперечив:

- Коли йти, то вдвох...

І він пішов із дядюшкою Горульком до вбиральні тут таки, в залі, і сидів там, бідолаха, аж поки дядюшка видихав увесь свій переляк і здивовання такою несподіванкою.

Через годину сюди таки приїхав судовий слідчий у найважливіших справах Адамович - колишній правитель канцелярії київського генерал-губернатора (товариші, та ж революція ще нічого у вас не змінила!!), він покликав до кабінету... Лелюхіна і розмовляв із ним отак годин з півтори чи й більше.

А потім посадили нас у два чорні автомобілі, що то у них гратовані віконця, що то ними ще так недавно користувалася охранка и окремий корпус жандармів (революціє, де ж ти?!), а по боках - полички - вартовим озброєним стояти, - і повезли.

Коли наші чорні авта звернули в бік Петропавлівської фортеці, вже не тільки самому дядюшці Горулькові млосно стало - значить, справи швах.

Але ми тільки проїхали повз неї, повз Петропавлівську - красу і гордість царського, ще зовсім-зовсім неповаленого режиму, переїхали через міст і зупинилися на Василівському острові, коло 166-го зведеното евакуаційного шпиталю.

Озброєні люди нас роздягли, озброєні люди доглядали, щоб ні у кого нічого з "цивільного" одягу не залишилося, нам дали тільки шпитальні халати і... замкнули в окрему велику палату, вікнами - на Зимовий палац Миколи другого.

На дверях - озброєний вартовий.

Лелюхін зовсім не вміє відбріхуватися. Дарма, що хоче так щиро, переконливо довести нам, що він - ні до чого, що він і не знає, чому саме його покликав слідчий на вокзалі й чому розпитував, звідки він родом, коли і де потрапив до полону, і навіть не цікавився, - уявіть собі, зовсім не цікавився н а ш о ю, - він якось неприродньо підкреслює це слово, - н а ш о ю роботою в Фрайштадті, а ми всі бачимо, як йому невпокійно бігають його бридкі, осоружні очі, і нам не вистачає снаги кваліфікувати його ганебне "предательство".

І коли Лелюхіна тут таки знову викликає слідчий, що приїхав слідом за нами до шпиталю, молодий, серйозний такий юнак, хворобливий на виду, трохи прищикуватий на обличчі, родом з Уманщини, пише й вішає Лелюхінові на ліжко пляката:

"'Уйди, Юдо, бо все'дно вночі задушимо".

Повернувшися від слідчого, Лелюхін побачив плякат, пополотнів, затрусився, попросив вартового пропустити його до начальника шпиталю, і вже більше до нас не повертався.

Ганьба й прокляття тобі, мерзенний крамарю!

Півтора місяці свободолюбний уряд Керенського мучить нас усіх під замком, півтора місяці день-у-день банькатий слідчий у найважливіших справах Адамович випитує по одному кожного з нас 16-ти - йому конче треба дізнатися, скільки разів, коли і з якими намірами приїздив до нашого табору Ленін (дурню ти, дурню, Максиме Лелюхіне: посиланням на найстрашнішу в ті дні для керенської слинявої влади людину, ти думав заробити собі хреста георгієвського у продажного, недовговічного уряду ще неоновленої Росії!)

Судовому слідчому у найважливіших справах Адамовичу конче хочеться дізнатися, яку військову форму "малоросіиськую", ну, украінскую, пожалуиста, єслі вас ето оскорбляєт, товаріщ", - яку форму військову носили ми у Фрайштадтському таборі, які організації там існували, які програми тих організацій... Які я накази на Україну з Фінляндії через солдатика в Або одержав... Бідний солдатику! Не дійшов твій лист і на цей раз до твоєї дружини на Таращанщину - його прилучив банькатий слідчий до гори списаних із мене протоколів...

...Видравшися вночі, за допомогою якогось земляка-вартового, що й одежину якусь допоміг дістати, ми з Сергієм Антоненком - непоганим артистом нашого фрайштадтського табору - добиваємося до петроградської Української Військової Ради. Петроградська Українська Військова Рада гаряче нами зацікавлюється, хороший прапорщик Губенко відвідує міністра Верховського, грюкає у нього за нас дверима; прозектор Миколаєвського військового шпиталю, дуже популярна й поважана в Петрограді людина, професор медицини Омельченко оглядає всю нашу партію й знаходить, всупереч висновкам шпитальної комісії на Василівському острові, що кожен із нас має по стільки серйозних хвороб, що нас, безперечно, ні-на які фронти посилати не можна, що ми справді - інваліди.