Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Але нічого нам це не допомагає, Керенського контр-розвідка, що веде наше слідство - це ж хіба не та чорна сотня, що громила на початку війни майже єдйну тоді в Києві українську книгарню на Великій Підвальній вулиці? Керенського контр-розвідка - хіба це не панські, поміщицькі синки, що їм оті ідеї, які привезли в своїх головах оцих шіснадцять "запроданців німецькому кайзерові", загрожують захитати їхній спредковічний добробут? Хіба це не ті панські синки, що потом і кров'ю нашими та батьків наших - чорноробної сили землі української - повиховували їх батьки-поміщики, поперепускавши через вищі школи, через усю, надбану віками гноблення недержавних націй, великодержавну, великоросійську культуру?

Контр-розвідка Керенського так легко цієї справи не кине.

"Новое Время" громить нас передовицями - однією, другою, третьою, як наймерзотніших агентів кайзера; нацьковані тими передовицями, до нашого шпиталю вдираються банди на милицях - "Союз увєчних воінов" - знаєте? - вони добиваються до нашої палати-камери, вони шпурляють у вікна каміння, вони погрожують стягти нас униз, поставити над Невою й змести з обличчя землі "велікой, свободной Россіи" кулеметом.

Контр-розвідка обіцяє - щонайменше негайний маршрут на Нарим, а може - може й "стєнку"...

Тоді нас несподівано визволяє його превосходительство генерал Корнілов.

Звичайно, не з глибокої пошани до нас, не з солідарности з нашими ідеями, такими страшними для Керенського контр-розвідки, не за наші прекрасні оченята. Його превосходительство генерал Корнілов (О, революціє, та ти ж нічого ще не змінила - генерали, - генерали ж позалишалися!) вирішує скинути слинявого Керенського й самому стати за вождя, а може й за "визволителя" від революційної гідри держави російської.

Коли його, вірні генералові, полки розбиває петроградський гарнізон, виявляється, що вся Керенського контр-розвідка і вся Корнілова контр-розвідка діяли ввесь час наступу на Петроград в одну душу, як рідні сестри - дочки однієї матері - контр-революції. Цього навіть Керенський стерпіти не може. Він розганяє свою контр-розвідку, а з нею всіх тих слідчих, що вели й нашу справу, а з ними десь безслідно гине і вся гора списаних із наших допитів паперів, а ми сидимо...

Коли про розгін контр-революційної контр-розвідки Керенського ми дізнаємося від хорошого прапорщика Губенка - члена петроградської Української Військової Ради, починаємо бити в шпиталі вікна:

Пускайте, іроди, додому!

- Додому!

- Додому!

Незначна затримка з формальностями - ще два-три дні, і в кінці вересня ми - вільні.

Хтось із нас давно вже вирішив, що "революції зовсім непотрібні культурні сили", хтось рветься - аби тільки вже додому дістатится - хай інші несуть свої сили. Так нас вимотала морально, так пригнітила ота ганебна історія, оте юдине предательство приголубленої нами в неволі, нещасної людини - Максима Лелюхіна.

Але не всіх пригнітила, не всіх спроневірила. Будуть і ті, що справді віддадуть свої, нехай і не високо вартісні, культурні сили, на службу своїй, українській національній революції...

...Вихопившися з останнього каземату "вільної батьківщини", їду до Фрідріхсгаму - я ж там залишив у стареньких Барановських свою солдатську скриньку, а в ній білизна й трохи одягу ще з Канева.

О, як виросла за ці роки Матильда! Та це ж уже не дитина - це прекрасна на вроду, як рожа повна, розквітла, дівчина-наречена!

Мене зустрічають, як рідного. Старенькі ще більше постаріли, в землю повростали, плачуть, зустрінувши. В моїй скриньці потліло моє немудре майно - отак надінеш сорочку, а вона й розлазиться на шмаття.

Увечорі Матильда з власної ініціятиви (повірте мені, люди, що з власної своєї ініціятиви) так туляться, пригортається, так гаряче-гаряче цілує, неначе й не сидять її старенькі поруч, отут же, в сусідній кімнатці, а туди ж і двері відчинено, і просить-молить, більше поглядами та рухами (бо ні я по-їхньому, ні вона по-нашому нічогісінько не розуміємо) залишитися ночувати...

Я дошукуюся причини. І... який то жах! Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка - голодують... Революційний російський уряд припинив постачання хліба й іншої живности "непокірній" окраїні, а німецьке постачання, яким жила колись Фінляндія, припинила війна... Роботи старий не має, засобів до існування - ніяких...

Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем - додому, додому, до любого Канева мого рідного. Який там він тепер? Скільки хлопців на війні повбивано, скільки товаришів офіцерами поробилися...