Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Канівське земство дало відрядження на вищі кооперативні курси в Києві. Перші на Україні - для виховання інструкторів кооперації.

Живу в Києві, на Хрещатику 27, у гуртожитку на третьому поверсі, над "Південно-руським банком кооперативним", що й досі ще не встиг статута змінити й "українським" банком назватися. Бігаю на кооперативні курси - Столипинська 55. Слухаю, як лектор - капітан Ночвин, юрист, намагається викладати українською мовою, і коли йому треба говорити про "річеве" право, він ще не знає, як його назвати і вживає по-російському "вещного" права, а в його вимові це звучить, як "вєчноє" (вічне) право, через ять.

Професор-економіст, видатний і славетний учений К.Воблий, кадет за переконаннями (конституціоналіст-демократ - була така московська політична партія), у вступній лекції застерігає від руїни, що її несе революція, патетично закликає, просто до Господа-Бога руки здіймаючи:

- Нехай вас урятує доля від того страхіття, що загрожує нашoму сердешному краєві...

Чую, що не Україну має він на увазі...

І робиться сумно...

...Тричі на день бігаю по дворах і казармах, де розташовано військові частини, з казанком - просити їсти. На мені військовий одяг, і не скрізь одмовляіоть. Обідаю в Луцьких казармах, на евакуаційному пункті на Фундукліївській, у якійсь піхотній частині на Львівській 26.

Скрутно без заробітків.

Наші культурні сили починають уже себе виявляти. Прочитав учора в "Новій Раді" - так тепер зветься колишня єдина українська газета "Рада", що була закрита царським урядом з першого дня війни, - одного дописа. Кость Даниленко десь на Харківщині, на велелюдних селянських зборах, виголосив доповідь, його дуже вітали й ухвалили закласти українську автокефальну православну церкву.

Приємно. Може, це й буде початком того, що український народ позбудеться, нарешті, амбасадорів московського синоду в особах отців Василіїв та їм подібних.

А без заробітків так скрутно. Щодня бігаю по департаментах Української Центральної Ради.

- У нас всє мєста заняти...

І бачу й чую, що відповідає, чорнильна душа його, який-небудь банькатий ректор департаменту, - відповідає "через ять", по-московському; бачу, що лежить перед ним Грінченків словник, уже досить потріпаний. І складає він, директор департаменту, напевно вже третій день пріючи, складає папірця "В міністерство продовольчих справ". І твердих знаків не забуває. І "продовольчих" у нього тричі виправлено: спочатку було "годувальних", потім "годівних", "годівельних" і, нарешті "продовольственних"...

Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:

- Дайте якоїсь роботи... Революції потрібні культурні сили...

...витріщує очі:

- А чого ви сюди приїхали?!

Грюкаю міністрові народньої освіти дверима, і блукаю, блукаю по Києву в пошуках праці, бо дедалі скрутніше стає та скрутніше.

В день, коли дозрів у душі одчай, вирішую йти до війська. Принаймні, тепер до свого, українського війська...

Перед кабінетом Головного Отамана сидить, дуже пихою надутий ад'ютант. Відповідає, навіть поглядом не вшанувавши:

- Головний Отаман у справах особливого (хотів "особистого" сказати) порядку не приймають...

- Але ж я не в особистій (підкреслюю) справі: на вимогу представника Украінської Центральної Ради в Стокгольмі...

- Всьо равно не приймають!..

І договорити не дав.

Далі йти нікуди. Коло замкнулося. Тут і дверима не грюкнеш: військо.

Перебрався на Воздвиженську 57. Довгими, тривожними ночами (бо цілі довгі ночі безперестанку гримлять у місті й поза містом постріли) сиджу коло маленької гаснички-мригалки, перебираю в пам'яті минулі дні й пишу оце, що тут написане.

Почалося повстання в київському арсеналі проти молодої Українськоі Держави. З наказу Москви. Ніж у спину Українській Революції...

А чому не йдуть до Києва - боронити Українську Волю - потужні українські дивізії: Сірожупанна з Фрайштадту та Синьожупанні - з Німеччини?

Чи, може, це теж - "справа особливого порядку"?..

(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.