Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

І вже зовсім відмінне від інших таборів унутрішнє життя, побут, оточення і праця полонених.

Населення фрайштадтського табору мало змогу жити повноцінним громадським і культурним життям.

І воно жило тим життям, це населення з двох-трьох тисяч постійних мешканців Фрайштадтського табору, що числив у себе понад п'ятнадцять тисяч полонених на постійних роботах поза табором.

Можна було б, і треба написати окрему книжку про життя й роботу у фрайштадтському таборі полонених, але я - не історик, щоденника ніколи не вів доладу, а всі матеріяли про табір, по ліквідації його, коли кінчиться війна (аджеж кінчиться вона колись, люди?!) Союз Визволення України має намір передати на схованку до віденського національного банку з таким заповітом, щоб упродовж чверти віку ніхто до матеріялів не підступався.

Отже, народиться й виросте колись іще та людина, що має прийти - ні тяжкою долею полоненого солдата не обтяжена, ні плямою зрадника свого "отечества" (а чи було воно коли за майже триста років у нас?) не заплямована, ні гарячою, сердешною прихильністю до величезної культурної роботи поміж десятків тисяч темної, затурканої, неписьменної маси полонених, не зв'язана.

Прийде та людина й напише велику, прекрасну книжку, що, як зворушливий роман, хвилюватиме, - книжку про те, що робилося у фрайштадтському таборі полонених у Горішній Австрії за часів імперіялістичної війни 1914-1918 років. Вона згадає, та прийдешня людина, про десятки тисяч вдячних листів, писаних маловправними руками, бородатих поліщуків, чернігівців, полтавчан, тавричан, катеринославців, що вперше в фрайштадтському таборі грамоту пізнали; про десятки тисяч листів, зібраних професором Осипом Охримовичем, писаних десь із засніжених тірольських копалень, із австро-угорських заводів і фабрик шкідливого виробництва, із потогонних австро-угорських поміщицьких та графських маєтків, де ті бородані працюють по вісімнадцять годин на добу, єдину втіху та розраду мають у тому рідному слові, що розносив його їм таборовий журнал, і "сердечно благодарять", і "щиро-щиро дякують" товаришам професорам і нашим братам полоненим - за те рідне слово в рідному журналі.

Про ті листи, що вони часто з великими кляксамиплямами - бородань, пишучи, плаче й посилає "від трудів своїх на підтримку вашого доброго діла дві крони..." (тижневий заробіток).

Але це - лірика.

І не тільки про це напише та прийдешня людина. Бо мусітиме написати вона ще й про те, як товаришам професорам, людям глибоко-демократичної вдачі, - це ж бо все чорнозем землі Галицької, Української! - важко доводилося, мабуть, крутитися поміж Сціллою вимог німецько-австрійського командування й Харібдою переможного натиску самих полонених.

Бо німецько-австрійському командуванню конче треба було, щоб усю культурницьку роботу в національних таборах ведено було в суворо-національних рямцях, із агітацією за прихильність до "культурної" центральної Европи, а тисячам чорноробів землі Української - киянам, тавричанам, полтавчанам та іншим ...а нам конче хотілося знати, як же воно, товариші професори, по війні із земелькою буде?..

Прийдешня людина багато чого знайде з цього приводу в матеріялах віч і загальних зборів, що на них таке багате було громадське життя фрайштадтського табору, але прийдешня людина не знайде й не запише, наприклад, як пресимпатичніша в світі людина, відповідальний (перед австрійською владою, звичайно) редактор нашого таборового журналу, галицький професор, доктор права Осип Охримович, вичитавши десь в американських українських робітничих газетах гострі напади на вузьку націоналістичну роботу поміж полонених українців у Фрайштадті, схопить себе за голову обома руками, - пам'ятаєте, мій любий, незабутній професоре Охримовичу: була весна, а ми йшли з вами вулицями Фрайштадту, вибираючися в поле квіти рвати, чи, може, на форелів у швидкобіжній гірській річці милуватися, - схопить себе за голову обома руками й гірко-гірко застогне:

- Ой, пане Кобцю, коли б ви знали, як працювати важко-важко, коли тебе всякий собака має нахабство узивати німецьким запроданцем!..

І прийдешній історик не запише, що той самий полонений О.Кобець, який усім своїм єством ненавидить хижацьку імперіялістичну війну, дарма, що провадять її в с і "в інтересах пригноблених націй", - з глибокої, безмежної симпатії до невтомного працівника, професора Осипа Охримовича, втішатиме його з тієї нагоди щиро, переконано, гаряче доводячи, що робиться саме тепер те, що за даних умов і треба робити, що робиться великої історичної ваги діло - культурно-національне освідомлення, сотнями років затуркуваної, пляново й уперто засимільовуваної, сірої маси...