Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

А я, чекаючи переміни, задираю високо вгору голову - он туди, на саме верховіття високого волоського горіха, що затіняє кукібну веранду, і злегенька насвистую, підподьомкаю, як насвистують у нас жайворонки ранньою весною над незораною ще левадою.

А коли, дообідуючи, зустрічаюся з ним поглядом, він не витримує й бурчить:

- Знаєте, - перекажіть вашому господареві, що ви мені більше непотрібні.

А вона шаріється, як розквітла півноцвітна маківка.

- Гаразд. Перекажу. Сервус! (Це - до неї).

Мені здалося, що він підскочив, що відлетіло з грюкотом крісло з-під нього, вдарившись аж об протилежну стіну веранди і, коли я вже доходив до вихідної хвіртки, у них почався "крупний разговор..."

Мій господар не дуже здивувався, що повернувся я з тимчасової "оренди" так хутко.

Але десь, мабуть, то була в них змова - принизити, образити, дошкулити мені чимось, бо причину для нової зутички мій господар знайшов дуже швидко.

Саме тоді приїхала до нього на хрестини (Карло ж народився!) якась його своячка - переросла, як на мою тодішню думку, наречена - така собі питна фрайляйн, років за двадцять три, що на самоті зо мною завжди підводить під лоба очі, важко-преважко зідхає, а груди їй тим часом ходором ходять. І горнеться - як не попросить: "ось пригорни, ось поцілуй!" На людях ця Деннертова своячка пишно копилить фарбовані губи, задирає вгору густо посипаного пудрою, не зовсім удалого, носа, і мене не добачає.

І ранком якогось поганого серпневого дня мій господар йозеф Деннерт переказує через якогось пуцвірка, щоб я почистив черевики для фрайляйн Лізхен...

...Пуцвірок вилетів од мене бомбою, завиваючи. Я, звичайно, не бився. Тільки крикнув скажено. А потім прибіг сам Деннерт, і сталась у нас четверта і остання зутичка.

- Ви не маєте права відмовлятись од роботи, гер Олексі...

- Я не наймався до вас за лакея, гер Йозеф Деннерт.

- У нас ніяка робота не вважається за ганебну, гер Олексі...

- Але я виріс і виховався не у вас, а у нас, де кожен сам собі черевики чистить, гер йозеф Деннерт...

- Я буду скаржитись на вас жандармові, гер Олексі...

- Я не заперечую, гер...

- Це варварство, я вас годую, я вам плачу...

- Варварство втому, коли принижують гідність людини...

Хряп дверима! - і потупотів дрібненько-дрібненько на своїх маленьких ніжках мій симпатичний, власне кажучи, господар.

Отепер мені й здалося, що і з сусідом у нього була змова: принизити брудною роботою мене перед очима красуні - сусідової жінки, що так привітно до мене ставиться. І закипіла в серці люта злість.

А ще через два дні, коли я працюю на леваді, прибігає серед дня, дуже захеканий і переляканий, старший Деннертів синок, і ще здалеки гукає:

- Гер Олексі! Гер Олексі! Біжім додому. Вас татко кличе.

- А що сталося?

- Не знаю, тільки татко дуже просив, щоб ви бігли.

- Бігати я вже давно відвик, мій хороший хлопчику, а раз ти ще й не знаєш, у чому справа, то давай ми з тобою підемо звичайно, по-людському.

Хлопець був дуже схвильований, що так ігнорується татків наказ, але скорився: ми пішли додому звичайною людською ходою.

На подвір'ї достоту мотався дуже схвильований, стурбований так, як рідко коли він стурбований буває, мій симпатичний господар.

Коли я підходжу до двору, він підбігає, дивиться запобігливо в вічі, і таким благальним, прибитим голосом питає:

- Гер Олексі, скажіть, ви не скаржились на мене?

- Я? На вас? Ні, не скаржився.

Тоді він бере мене довірочно за руку, ми разом виходимо за ворота, Деннерт заглядає мені глибоко в вічі й ще раз благально питає:

- А скажіть, гер Олексі, мені можна вірити вам - ви правду кажете, що не скаржились? Може я, знаєте, коли скривдив вас...

- Знаєте, гер Деннерт, у нас, на Україні, така мораль, що брехати, тобто неправду казати - за великий гріх перед Господом Ботом вважається.

Тоді зморшки на обличчі йому розходяться, він глибоко зідхає й достоту тягне мене за собою.

- Ну, то ходім швидше до гемайнтаузу, там гер нотар має вам щось сказати.

Гер нотар - високий, огрядний, літній уже дядя з порядним пузцем, у пенсне на переніссі великого, трохи закарлюченого вниз носа, зустрічає в своєму кабінеті несподівано привітно.

Він устає з-за столу, вітається, простягаючи свою товсту, пухку руку, підсуває крісельце.

- Сідайте, будь ласка... Е-е-е, скажіть, гер Олексі, - здається так? - скажіть, чи ви не мали нагоди скаржитися на когось, чи вам добре жилося в моєму селі?

І пронизує допитливим, неспокійним поглядом.