Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Йому таки добре забили памороки, починаючи від шкільної лавки й кінчаючи муштрою в цісарсько-королівських казармах, цьому вбогому хліборобові з неродючої, кам'янистої Горішньої Австрії...

Я ще нічого не знаю про Марксів "Капітал", я тільки одним ухом чув про "Ерфуртську програму" Каутського, але в мені вистачає досить інтуїтивного відчуття життьової обстановки, щоб, нарешті, переконати мого конвоїра, що винні і царі, і королі, і поміщики, і фабриканти.

Почувши про поміщиків та фабрикантів, мій приятель запалюється справжнім полум'ям ненависти. Він гаряче тисне мені руку, і я почуваю, що коли б довелося нам зустрінутись десь між окопами в полі - ні він мене, ні я його вже не різав би...

А коли він, довго-довго думаючи, при чому йому збігається на лобі і попід очима багато труджених зморщок, нарешті, нахиляється до мене й на саме вухо пошепки говорить:

- А коли б ні ви, ні я, ніхто з солдатів не хотів стріляти, покидали б зброю, то й війни не було б...

...мені здалося, що він з огидою штовхнув од себе свого гвера (рушницю) з притороченим униз вістрям багнета-ножаки.

Тоді серце мені палахкотить справжньою, пекучою радістю, і я хочу кинутися на цю завітрену, в зморшках, шию хлібороба з Горішньої Австрії й гаряче його пригорнути...

А на Віденському вокзалі - це теж тема, прошу вас:

Тільки й того, що в поезії не скажеш, як посипалися й мені з очей іскри від того, зовсім не-братерського, штовхана в спину прикладом рушниці, що дістав я від мого "приятеля" конвойного.. І все тільки тому, що він побачив десь перед собою поблизу офіцера...

Прокляття війні!

Хтось міг би подумати, що я справді отак і потрапив до військового міністерства в Відні...

Ні, то тільки дуначебське начальство так "ся напудило", вичитавши в естафеті - звичайному листі, писаному воєнного часу й посиланому з особливим кур'єром, "на підставі розпорядження військового міністерства", розпорядження загального й давнього - такого от полоненого перепровадити до Відня.

Тут, у якійсь канцелярії якогось пересильного пункту, того ж таки вечора, просто перемінивши кур'єра, дали новому нову "естафету", і на ранок - ми вже в Фрайштадті.

Зовні - це звичайний собі табір длй полонених, оточений високою й гострою огорожею з колючого дроту, з звичайними вартовими будками на кожні двіста-триста метрів уздовж дроту, трохи гіршими, як в Естергомі, але, безперечно, кращими, ніж по інших таборах, бараками - з вікнами й дверима, з печами на зиму, з доброю, хоч і толевою покрівлею, з ізольованим бараком-карцером, і з усіма потрібними комунальними службами.

Відмінне в Фрайштадтському таборі, коли рівняти до інших, звичайних таборів полонених, це: окремий барак-театр на тисячу глядачів, окремий барак-заля для віч, зборів, засідань; окремі, невеличкі бараки для всяких культурних закладів: для величезної книгозбірні з десятком тисяч томів, назбираних пожертвами серед галицького громадянства, для фото-ательє, для майстерні художників образотворчого мистецтва, приміщення редакції тижневого журналу "Розвага" та друкарні.

До речі, про друкарню. Закупив її Союз Визволення України десь на розторжі, мабуть у безпосередніх нащадків самого гутенберга. Це була, безперечно, ще його часів друкарська машина, що її, коли треба було працювати, мусів бідолаха-завідувач - він таки й машиніст і старший складач, із колишніх київських складачів, хороший такий хлопець Дігтяренко, - мусів рухати водночас і ногами, і руками, і налягати животом, і підпихати всім тулубом. Проте, друкарня працювала. Не було того випадку за час видання журналу, щоби з провини цієї гутенбергівської первістки бодай на один день запізнився вихід журналу.