Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Театр - напрочуд гарний, не зовні, ні - зовні це звичайнісінький барак, трохи збільшеного розміру, з довжелезними рядами лавок усередині, замість ліжок, та звичайним собі помостом - коном.

Але та любов до мистецтва й висока майстерність, що їх укладає в театр, відколи з чорносотенно настроєного панича перетворився на гарячого прихильника української культури, син багатого поміщика з Херсонщини Юрась Балицький, як і великі грошові кошти, одержувані ним часто від батьків із дому й беззавітно витрачувані на декорації, костюми й інший реквізит, - але вся та гра безперечно високої культури артистів, як от Іван Птиця з Катеринославщини, удосконалена за роки в Фрайштадті, - все це робить театр місцем не тільки видовищ, а й вогнищем високого культурного й виховного значіння.

Театр грає ввесь історичний і побутовий український репертуар. За дівчат і жінок справляються хлопці. Отак підмажеться, надіне коси, підмостить, де треба, і як защебече-защебече соловейком, як от Павло Дубрівний із Синявки, Сосницького повіту, або Пантелеймон Мандрика - також із Чернігівщини, то більша половина глядачів очам і вухам своїм не вірить, а невтаємничені на місцях не можуть усидіти, сусідів попід боки штурхають:

- І де вони, чорти, тут у таборі ще й дівчат набрали?

- Де набрали? Гмм... Вони все можуть з города, мабуть...

- Та хіба ж у їхньому городі наші люди живуть?..

- А мо й живуть, лиха їх година знає...

Грали жіночі й дівчачі ролі ще товариші: Кобзар із Київщини, Тарасенко і Стах Драбинястий, колишній артист театру Садовського.

Таборовий комендант, оберст (полковник) Льонгардт - статечний, поважний німець, із трохи товщою нижньою губою, що все здається, наче він одкопилює її, дуже пишається своїми "такими освіченими, такими культурними полоненими - представниками такого співучого й музичного народу..." А коли таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, доводиться і раз, і вдруге, і втретє давати на вистави по хлібині, бо ввесь же історично-побутовий український драматургічний репертуар, знаєте, з закусками, з частуванням, та коли кожного разу під час вистави те хлібино зголоднілі артисти дуже реалістично, по-справжньому, уминають, на другу виставу й крихітки не лишаючи, оберст Льонгардт не витримує:

- Абер вас іст ес? (Але що то таке?) Невже ваша українська драматургія тільки на хлібі й побудована?!

І рішуче відмовляється давати хліб далі.

- Нехай бутафорію роблять, із пап'є-маше, знаєте, капітане... Міцніше буде - не вкусять...

Капітанові, офіційному помічникові таборового коменданта, милому, старенькому галицькому професорові Ст.Смаль-Стоцькому, доводиться довго вмовляти упертого німця, що інтереси мистецтва страшенно постраждають, коли в таких реалістичних побутових речах, як "Мартин Боруля", "Понад Дніпром", або "За двома зайцями" та не буде натурального хліба на кону.

- Це ж ганьба, прошу пана полковника!

Пан полковник поступається тільки наполовину: він погоджується давати двоє хлібин на місяць - хай як знають, так і обходяться на чотири вистави...

Мріємо про те, що, як закінчиться війна, ввесь театр, із багатющим реквізитом, декораціями і всім людським складом цілком їде на Україну й відразу садовить у чотирнадцятий номер калоші самого Миколу Карповича Садовського.

До речі, про капітана. Це - той самий галицький самородок, типу самого Івана Франка, що самотужки вибибся в люди з убогої, злидарської родини; це - той самий видатний учений, професор-лінгвіст Ст.Смаль-Стоцький, що його самого і наукові праці його знає добре Европа, той самий, що все своє життя смертельно ворогує з першим у Галичині українським дипломатом, бароном Васильком: той самий, що написав не мало томів про те, що треба писати не "світ", а "сьвіт", не "сміх", а "сьміх", не "світло", а "сьвітло", мої панове, і смертельно не любить тих, хто з ним на цьому не погоджується.

А що він тепер капітан, що носить військову форму австрійського війська цісарсько-королівського (ой, як же вона йому не личить - ота, завжди на бакир насунута, австрійська офіцерська кепка і довга шабля, що по землі все тягається на погано підперезаному, обвислому мундирі!), - так це тому, що мобілізували, значить, не зважаючи на його шістдесят із хвостиком років віку, прогорьованих цим наполегливим працівником і пунктуальним, як саме втілення німецької пунктуальности, професором філології.

- Хе, я ще, мої панове, не жив - тільки починати думаю!

І висока австрійська військова кепка злітає йому на саму поти.тіицю, і цей бадьорий, життєрадісний, але завжди насторожений, зосереджений у собі й підозріливий дідок, підморгуючи, крутить свої сиві, товсті вуса, що двома мишами присмокталися йому там, де й треба вусам у порядної людини бути.