Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Так от. Коли в гуртку професора Ст.Смаль-Стоцького ви вчитеся, будьте уважні й пупктуальні. Як тільки на міській ратуші в Фрайштадті б'є ранком дев'яту, будьте в призначеному бараці з олівцем і зошитом на місці, бо в той самий момент - з дня на день, з місяця на місяць, ніколи, рішуче ніколи - чи там буря, чи злива, чи метелиця надворі, - не спізниться й не поквапиться старенький ні на пів хвилини, - у той самий момент одчиняються двері вашого навчального барака, старенький увіходить похапцем; мило, йдучи, вітається, заздалегідь розміремим кроком простує до катедри і -

-... Так минулого разу, мої панове, ми зупинилися...

Через годину - він у другому гуртку, потім у третьому й у четвертому. І так - од понеділка до суботи включно. Платив йому хтось щось за цю велетенську працю? Ні, ніхто і нічого...

Викладає він німецьку мову й українознавство, а, власне, не так українознавство, як Шевченкознавство. І як він знав Шевченка! О, як він знав Шевченка! Кожен твір нашого геніяльного земляка, кожен малесенький віршик, розібраний на деталі й викладений шановним професором, звучав, як чарівна казка, як нове викриття, що перед ним стоїш зачудований і всім єством починаєш переживати й відчувати пережите й відчуте самим автором...

Але Шевченко й його творчість належать до категорії таких явищ у світовій літературі й світовій культурі, що їх можна гнути і перегинати і так, і он як. І, йдучи за тією програмою, що на її підставі ми маємо оце змогу жити й учитися в фрайштадтському таборі, шановний професор часом перегинає:

- ... ви думаєте, так і розуміти треба достеменно: "німецькою" блекотою? Та ні! Тисячу разів ні! Та ви ж зважте умови, в яких це вихоплювалося з душі Тараса Григоровича (він уперто ввесь час вимовляє Тараса з наголосом на "са", як і "діло" з наголосом на "ло"), то ви зрозумієте тоді, що треба читати "московською" блекотою... А якже, а якже, московською, мої панове...

- Або візьмемо таке:

- ... і це не так! Тут хоч і маємо "мудрий" німець, а розуміймо не мудрий, а радше "мудрагель" - знаєте, таке зневажливе визначення, і знову таки не німець, а мудрагель москаль отой самий, мої панове...

А коли доходить старенький до того місця в Шевченкових творах, де ото про ясновельможного говориться - не "варшавське сміття, грязь Москви", ні, а де ясновельможний на коні блисне булавою, - нашого лектора не пізнати: це стає гарячий, одчайдушний двадцятилітній юнак. Він схопить свою цісарсько-королівську капітанську кепку, трахне нею об стіл, очі йому загоряться таким молодечим запалом, що він, не маючи де дітися з ним, потрясає в повітрі стиснутими кулаками, щоб якось виявити своє безмежне зачаровання всемогутньою, непереможною красою і силою великого ясновельможного...

А слухачів у професора в кожній групі - сотні. І коли отак день-у-день, місяць-у-місяць, оперуючи навіть тільки Шевченком самим - бо нема ж того, навіть зовсім неграмотного, дядюшки з Наддніпрянської України, щоб не чув, чи не знав, чи не любив Шевченка, - оперуючи навіть самим тільки Шевченком, навівати цим сотням, помноженим за роки в сотні разів, - навівати, що хоч ми й неперевершена в здібностях, красі й силі, але упосліджена ворогами нація; що віковічний ворог наш - таки москаль, і тільки москаль, - нема чого дивуватися, що з фрайштадтського табору вийде в свій час "Сіра Дивізія", що могла би своєю потенціяльною силою, помноженою на високу національну свідомість, стати могутньою опорою Українській Революції, коли б її, "Сіру Дивізію", вчасно і доцільно використано...

А мені високовартісні Шевченкознавчі лекції милого професора Ст.Смаль-Стоцького навіяли такий образ нашого Великого Земляка, який я пронесу в серці своєму через усе життя, а може колись перекажу його й людям ось цими словами: