Лев Миколайович визнавав лише російську мову: «Как вы, Владимир Григорьевич, считаете — будет политически правильным, если я от имени советской делегации поприветствую артистку?» На сцену вів довгий вузький, через усю залу, поміст. І ось покрокував наш Лев Миколайович по тому помостові, все вище і вище. У чорному костюмі, з пляшкою «Московської» в руці. І зазвучав зі сцени густий, тренований голос нашого керівника: «Разрешите от имени советской молодежной группы поблагодарить вас за яркое выступление и вручить наш маленький скромний сувенир!» Лев Миколайович віддав акторці пляшку горілки, потиснув руку. Але щось його ще тримало на сцені. Бракувало ідеологічної наповненості. І Лев Миколайович почав похапцем знімати із лацкана свого піджака великий червоний значок, щойно випущений до ювілею комсомолу. «А также разрешите, — голос його зазвучав ще урочистіше, — поздравить вас с наступающей пятидесятилетней годовщиной славного комсомола!..» Як уже Лев Миколайович ліпив до не вельми густої сіточки, в якій перед ним стояла акторка, того значка, залишилося для мене таємницею: моя короткозорість завадила роздивитися. Але повернувся Лев Миколайович за наш столик страшенно задоволений — виконав свій обов'язок…
Проїхавши через усю Польщу, ми не мали практично, жодної зустрічі з польськими комсомольцями. Була, нагадую, весна шістдесят восьмого. На одному із заводів, здається в Кракові, ми, чекаючи польську молодь, випили усю принесену з собою горілку та й — пішли ні з чим. І всі наші найголовніші сувеніри, усі дев'ять гіпсових бюстів, залишилися з нами. Біля кордону поїзд затримався. Лев Миколайович нервово ходив по вагону, а потім покликав мене у своє керівне, на двох, купе. У купе був лише його заступник, секретар комсомольської організації з Чернігова. «Вот какое дело, Владимир Григо-рьевич, — голос керівника групи звучав тривожно. — Так случилось, что самые главные сувениры мы везем домой. Вы знаете, о чем речь. Боюсь, что дома, в ЦК ЛКСМУ, нас поймут неправильно. Нужно их любой ценой оставить здесь, в Польше. Поможете нам?» Я, звичайно, погодився.
І ось узяли ми тихцем по важелезному чемодану, вийшли з вагона. Неподалік станції був базарчик. Уже вечоріло, на базарі було безлюдно, пофарбовані в зелене, з дощатими прилавочками ларки зачинені. Лев Миколайович узяв із моїх рук валізу і по-військовому чітко скомандував: «Стойте на стреме! Если вдруг что — свистите!» І я залишився в караулі. Лев Миколайович із своїм заступником рушили до ларків. Поставили на землю валізи, відчинили і, бігаючи од ларка до ларка, виставили на прилавочках дев'ять гіпсових погрудь вождя світової революції. Промені призахідного сонця лягли на погруддя, і здалося, що Володимир Ілліч червоніє від сорому. За нас? За себе? Мені було смішно і сумно. «Звичайно, Володимире Іллічу, ви цього не хотіли, — подумки виправдовувався я. — Але робили ви досить для того, щоб усе це отак було…» Ми підбігцем кинулися з базару. Володимир Ілліч дивився нам услід… Можливо, він, великий політик, передбачав ще сумніші для себе і своїх ідей часи…
Наприкінці літа того ж, шістдесят восьмого, року я, на пораду лікарів, поїхав до Одеського будинку творчості. Лікарі настирливо радили відпочити, я ж узяв із собою рукопис «Вовкулаки» і друкарську машинку. Відпочивати ніколи не вмів. За стіною, в сусідній кімнаті, клацав на такій же машинці Юрій Щербак, дописуючи «Хроніку міста Ярополя». Юрій мав транзистора. Почалися трагічні події в Чехословаччині. Вечорами ми тулилися до того приймача, єдиного джерела правдивої інформації. Вовкулаки посадили наших людей на танки і послали в Європу. Ми щедро ділилися нашим горем і нашими душевними хворобами — із своїми сусідами…
Межі провінційної Терехівки і провінційного Ярополя
розширювалися…
Ми розуміли: починається нова ідеологічна зима, впродовж якої обом нам судилося жити, і духовно вмирати, і знову — оживать на сторінках наших кращих писань, і знову — задихатися в ідеологічному мороці.
І все ж, попри всі втрати, судилося нам вижита і воскреснути, хай і з покаліченими душами, у нові, ще такі неймовірно далекі від тих тяжких днів часи!
Разом із багатостраждальним народом нашим.
1990–1991 рр.
с. Халеп'я
А що було потім? Життя. Звичайно, відвідувачів Музею живого письменника цікавитиме, як склалося воно для героїв повісті-шоу. Адже з часу написання її минуло вже три роки. І які то були роки! Покоління моє мало щастя і нещастя втрапити на гребінь історичної хвилі. Щастя — бо лише у зоряні часи національного, соціального відродження людина спромагається на повну самореалізацію. Нещастя, бо так уже влаштовано у нашому земному світі, де навіть за коротку, як спалах, хвилину щастя доводиться платити високу ціну. І ми її платимо, разом із усім народом нашим. Правда, є й такі з-поміж нас, хто варить власний кулешик і біля вогню чорнобильського, і біля священного вогню національного пробудження. Але не вони — обличчя покоління шістдесятників.
Читать дальше