Володимир Дрозд: Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

І тоді мій капітан, рятуючи авторитет показово-зразкового взводу, відважно ступив від гурту офіцерів до столу приймальної комісії. Худий, невисокого зросту, але дуже рухливий, він чітко відкарбував крок, кинув долоню правиці до козирка військового кашкета: «Товариш, генерал, разрешите долежить! Это — писатель!..» — «А, писатель, слышал, слышал… — уже добродушніше сміявся генерал. — Ну, раз писатель, что с него возьмешь… Ставьте пять!..»

І тут мені тільки й залишається, що повторити слова свого колеги, нещодавно мовлені з трибуни київського письменницького зібрання: народ визнав мене письменником…

«Що ви рабіли на гражданці? — найперше спитав мене старшина-білорус, коли я з рюкзаком за плечима і в шинельному хомуті переступив поріг навчально-льотного відділу ЧВВАУЛ. «У редакції працював, товаришу старшина!» — відрапортував я. «А що ж ви там рабіли?» — «Газети робив, товаришу старшина!» — «А, газети, — схвально кинув старшина. — Ну, газети в хазяйстві треба…»

Старшина Семиглазов був блискучий господарник. Усе в чималому господарстві навчально-льотного відділу знало своє місце і надійно зберігалося десятиліттями — від ганчірки і відра до портретів колишнього генералісимуса. Єдине, в чому він почувався непевно, це — ідеологія. І тут я прийшовся йому дуже до речі. Наближаються, наприклад, Першотравневі свята. Ідемо із старшиною в підвал, беремо драбину і два полотнища, червоні, на дерев'яних рамах. На одному білою фарбою вимальовано: «Да здравствует Первое мая!», на другому — «Да здравствует социалистический интернационализм!» Кладемо їх під стіну, біля входу до відділу. «Ну, Дроздь, як будемо вішати, — запитує старшина, ви ж — грамотний, ви ж — газети рабіли». — «Як? На гвіздки, товаришу старшина!» — «Дак я сеє і без вас знаю, що на гвіздки. А як буде політичне правильно: зліва — «Да здравствует Первое мая!», а праворуч од дверей «Да здравствует социалистический интернационализм!» — чи наоборот?» Я глибоко замислююся, набиваючи собі ціну, нарешті речу: «Буде правильно так, як ви, товаришу старшина, сказали». — «Ну, Дроздь, вішай». Я лізу на драбину. Коли гасла вивішені, старшина відходить убік, довго дивиться на них, ворушачи губами. На його сухому, пергаментного кольору обличчі усе ще — сумнів. — «Пойду доложу начальнику», — старшина чеберяє коротенькими ніжками на другий поверх. Я непогано знаю полковника Ксиневича, людину розумну, але жовчнувату, і уявляю їхній діалог… І справді, старшина швидко скочується по сходах униз, лице ображене, краплі поту з-під кашкета. «То що — начальник?» — невинно запитую я. «Дак начальник, — починає жалісливим голосом старшина, і раптом похоплюється: — Калі ви бляху на ремні крейдою чистили, товаришу Дроздь?! Однесіть драбину на місце і приведіть себе в порядок!» І вже навздогін миролюбніше: «Дроздь, а, Дроздь! Крейда — в підвалі, на етажерці!»

В один із осінніх днів старшина Семиглазов стукає у двері лабораторії несподівано рано — десь по шостій: «Дроздь, а, Дроздь, ходіть зо мною». Піднімаємося на другий поверх, старшина одмикає двері кабінету начальника відділу. Над столом полковника Ксиневича — величезний портрет вірного ленінця Микити Сергійовича Хрущова. «Дроздь, а, Дроздь, сніміть сей патрет!» — наказує старшина. Знімаю, наказ є наказ. Ідемо далі по кабінетах, у кожному, за наказом Семиглазова, знімаю портрети «генерального кукурудзовода», уже — менші, стандартні. Нарешті не витримую: «Товаришу старшина, що сталося?» — «А ви що, там, за дверима у себе, рабіли?» — «Писав». — «А ви що, калі пишете, радіо не слухаєте?» — «Навіщо, товаришу старшина?» — «А як не теє, що треба, напишете? Радіо треба слухать щоранку, бо вказівки міняються і їх треба знать. Зняли товариша Хрущова з усіх його постів…» Склавши портрети, кладу їх собі на голову і так несу — слідом за старшиною, що дріботить попереду. Крутими сходами піднімаємося на третій поверх, на четвертий і — на горище. Старшина одмикає двері. І бачу я картину, достойну очей історика неповторної нашої епохи. На просторому горищі, вздовж вузького проходу, з обох його боків стоять портрети і гіпсові бюсти усіх наших вождів, повержених із суспільних вершин їхніх: Сталіна, Берії, Маленкова, Кагановича, Молотова, Шепілова і — дрібніших, уже геть забутих. Окремо — відділення інтернаціональне, там найрясніше — гіпсових Мао Цзедунів… «Товаришу старшина, — вражено гукаю я, — навіщо ви усе це зберігаєте?!» — «Бо в господарстві усе згодиться, товаришу Дроздь, — старшина довго і нудно навчає мене уму-розуму. — І все яно ще не списано, усе яно на мені числиться. І не слід поспішати списувать, бо не знаємо, як яно завтра що повернеться і які будуть вказівки…»