Володимир Дрозд - Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

Слава Богу, хоч як у наступні десятиліття ґвалтували історію, а вже — не згодилося. Але той, горищний, кошмар і досі — перед моїми очима.

…Ранок уже з приморозком. Але на клумбі біля казарми ще палахкотять розтріпки, на квітках — заснулі джмелики. Я поспішаю у лабораторію. Творити для людства, яке — жде. Моїх нових творів. Черговий на прохідній віддає пакета, прийшов із солдатською поштою. Зачиняюся в лабораторії, нетерпляче рву шпагат. Грубезна книга, її передала для мене через Ірину Михайлина Коцюбинська. Написано не по-нашому, але я розбираю. «Сучасні радянські письменники». Видано в Югославії. Дивлюся зміст: Олександр Солженіцин, Айтматов, Віктор Некрасов… І — Володимир Дрозд. Оповідання «Колесо». В перекладі на сербохорватську. Книга прекрасно оформлена. Білий цупкий папір, яскрава обкладинка, в супері. Я вперше тримаю в руках книгу з перекладом на іноземну мову власного твору. Ось воно — вдячне людство, вдячні читачі. «Сучасні радянські письменники». Та ще—такі імена. Отже, і я — сучасний радянський письменник. Хай і в кирзовиках та солдатській гімнастерці. Ось і моя біографія. Ще коротенька, але це — тільки початок світового визнання. Я — на порозі світової слави…

І цієї миті лунає знайомий стукіт у двері, знайоме покашлювання: «Дроздь, а, Дроздь!» — «Слухаю, товаришу старшина!» — «Ходи окурки собирать…».

Обриваю мрії про славу всесвітню, схвильовані і розчулені думки про вдячне людство. Іду слідом за старшиною у двір, беру консервну банку. Курсанти училища, майбутні космонавти, потайки курять на перервах в аудиторіях, а недопалки кидають через відчинені вікна униз. Я бреду вздовж довжелезної стіни навчального корпусу, збираю заслинені «акурки». Старшина хилитає слідом, показує пальцем, коли я в підмороженій траві не побачу. З-за соснового лісу по той бік Стрижня, який я колись опишу в «Ирії», піднімається сонце. І небо вгорі, над гарнізонним містечком, оточеним високою стіною, якесь паперове, ніби теж підморожене. І служити мені ще — як мідному казанку — два нескінченні роки, сімсот тридцять днів, сімнадцять тисяч двісті вісімдесят годин… Консервна банка наповнюється, я викидаю смердючі недопалки до смітниці і бреду далі, попід стінами корпусу, уже ні про що не думаючи, навіть — про світову свою славу… «Дроздь, а Дроздь, осьдечки ще один акурок!» Бреду, як Білий кінь Шептало, — в голоблях…

Ось де джерела мого «любомудрства» і мого печального сміху…

Сміймося ж, хай і печально. Бо тільки сміх очищає і омолоджує душі. Лише сміх над собою і над епохою засвідчує, що ми наперекір усьому ще живі.

Слово «катастрофа» в заголовку розділу я не випадково не взяв у лапки. Хоч ідеться, звичайно, і про мій однойменний роман, який писав, коли був — «рядовим Дроздьом». Але ідеться, як і в романі, про більше — ідеться про духовну катастрофу суспільства. І не узагальнюватимемо надто широко, не списуватимемо власні гріхи і власні хвороби на тих, хто зверху. Ідеться про катастрофу у душах наших, кожного зокрема і всіх, звичайно, разом. І вищеньких, і нижченьких. Бо усі чи — майже всі, за винятком одинаків, і так звані догматики, і так звані прогресивні, але перспективні, усі прийдемо до спільного корита, як прийшов до нього мій Білий кінь Шептало. Важкий дух духовного, морального розкладу, що висить над описаною мною провінційною Терехівкою, задушеною чиновництвом, смак гнилої води — ми тим духом дихали, ми ту воду пили — десятиріччями, ми усім тим просякнуті наскрізь. Ми ходили у чорних костюмах для мертвих — вертаюся до улюбленого анекдоту Василя Симоненка. Навіть вириваючись за кордони нашої «великої зони», ми все те брали з собою. Ніколи не ідеалізував те, що за «великою зоною». У них — свої проблеми. Але саме там, на тлі все ж нормальнішого людського буття, наші чорні костюми для мертвих і наші скаламучені, хворі душі бачилися особливо зловісно і страшно.

Величезний білий готель у центрі Ліми, столиці Перу. Бреду широким майданом і помічаю ще здаля: куцувата, повненька людинка у чорному костюмі, чорній краватці і чорному фетровому капелюсі чеберяє вздовж готельної стіни. Наблизилася до рогу будинку, ступила за ріг, притулилася до стіни спиною, озирнулась, випроставши шию. І — подріботіла далі, не відступаючи від стіни. Знову добігла до рогу, знову — потайки з-за рогу озирнулася. А небо, а стіни — аж дихають жаротою, спека — за тридцять градусів. Південна Америка. Ми мешкаємо у цьому готелі, ми — делегація Товариства дружби. Наздоганяю людину у чорному костюмі (аж дивитися на нього страшно в цьому гарячому пеклі) уже по той бік готелю, окликую. Злякано озирається. Так і є — Олександр Сергійович, мій сусіда по номеру, начальник цеху Московського коньячно-горілчаного заводу. Уперше, як і я, в капіталістичній країні. «Що це ви робите?» — дивуюся. Олександр Сергійович дивиться на мене мертвіючими од неусвідомленого гаразд страху очима: «За мной следят… Я — проверяю… Следят как за бывшим партизаном…»