Михаил Омелянович-Павленко - Спогади командарма (1917-1920)

Найбільше надійну частину нашу — ескадрон кінноти, — відрядив я о 10 год. ранку, для захисту вязниці. О 11-й годині') діло загострилося і я змушенй був виїхати на місце подій особисто. Картина була грізна: 5–6 тисячний; розлючений спротивом військ, натовп буквально обложив весь довгий фасад вязниці. Збентежена адміністрація очікувала, що ось-ось натовп опанує положення, а тоді разом із "Білошапкою" дістанеться і їй. Я наказую кінноті демонструвати кінну атаку з там, щоб очистити навколо вязниці певний необхідний простір. Сурмач трубить атаку, шаблюки блищать у повітрі коні рухаються, натовп свистить, лається, погрожує, але відступає. — Ми трохи очистили терен, всім легше. Питаю начальника вязниці, чи нема другого виходу, щоб вивезти цю саму "білошапку" в инше місто губернії; показується — ні. Розпочинається цілоденна гра на нервах. Кілька разів кіннота переходила до наступу… Цікаво було спостерігати натовп — і досі ще ввижається мені фігура одного підстаршини; він був зо всіма регаліями: чого тільки він не начіпляв на себе: — Юрія всіх чотирьох ступенів, медалі — й за вірність, і за службу й хоробрість… Я переконався, що тут мала місце найпідліша маскарада, з метою — виглядом "старого одборного служаки" краще впливати на маси. Був це якийсь звір у образі людини: — його уста, як якийсь кулемет, викидали із себе найдобірнішу московську лайку. Саме біля нього громадилася головна маса голоти. "Огнищ" було ще кілька, лише в центрі їх були ріжні фігури: довговолосий, невмитий студент, істерична студентка… Назагал, утворився якийсь кошмар. Очевидячки, довго стримувана злочинна активність просто вибухнула. Вояки трималися добре: на вульканичні виступи маси вони відповідали більше сміхом, іноді робила своє діло й влучна репліка. Одначе, втома почала давати себе знати й в 5-й год. вечера командір ескадрону доніс мені, що кіннотчики втомилися, що коні цілий день не їли, що поміж вояками йде розмова, що може й не варто б себе із-за "Білошапки" мучити, бо "Білошапка" є справді душогуб і покарати його слід; та, знов-же таки, й коні… Я вже з досвіду знав, що означають подібні розмови, — початок деморалізації, — тимчасом, як на мою думку, треба було лише витримати, бо видко було, що натовп також перевтомився… Колективний, навіть і випадковий організм, має своє самолюбство, — я рішив допомогти йому вийти з такого становища й з цією метою надіслав до нього двох своїх молодих старшин, з наказом улаштувати мітінг, на котрому ухвалити резолюцію про контр-революційну діяльність начальника залоги, прокричати славу "совітам", а потім спрямувати натовп до Штабу Совіта, для персонального доручення постанови членам Совіту. Маневр удався, як не можна краше… за пів години я вже чув прокляття на мою адресу, трохи пізніше славу й ура начесть "Совітів", а далі, — під спів "Інтернаціоналу", натовп рушив в напрямку міста. Це був найвищий час і для моїх нервів… В канцелярії вязниці я просидів доброї пів години, поки опанував себе. За годину "Білошапки" вже не було в Катеринославі.

Ледве ліквідували мицю подію, як насунулися инші неспокої. Так, пригадую собі заворушення на грунті змагання здобути зброю в гарматних касарнях. Справа стояла так: із запасного дивізіону позвонили до мене у вечері й просили обовязково завітати до касарень, бо вояки вимагають від команди зброї. Я відмовився, сказавши, що тепер не маю часу, а надїду завтра по полудні. Я потрібував часу на орієнтування й на "вкроплення" в маси гарматчиків своїх людей. Кажу "своїх людей" не тому, що їх спеціяльно організував. Цього не було ні тоді й ніколи опісля, — це приходило само собою, — через якийсь нематеріяльний телефон улаштовувався контакт моральний і фізичний однаково думаючих вояків. Також ніколи біля себе я не організував ні від ворогів, ні від "своїх" людей жадної охорони, але я її почував, — вона завжди приходила сама, як із землі. Так було в нашому військово-українському русі завжди у відношенню до кожного начальника-вождя, чи він був старший начальник чи молодий сотник. Бувало так, що біля свого помешкання (у Єпифанова, Новодворянська й Проспект) часто натрапляв на варту, або — захожу в кімнати, а у мене сплять кілька вояків. Питаю джуру, що це за "гості", — він винувато усміхаеться і загадково каже: "Так буде краще". А це означало, що, вештаючись по місті, поміж наших ворогів, козаки довідалися "щось недоброго" й от, за дозволом сотника, вартують.

Я дуже жалкую, що в моїй памяти не заховалися призвіща численної нашої молодої старшини, яка власне тоді виконувала надзвичайно цікаву ролю.