Юрко Тютюнник - Революційна стихія

Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій зясовує погляд Центральної Ради і Військового Ґенерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціяльним заявам і декляраціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:

— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд…

Але Міхновський не говорить. Більшість Ґенерального Комітету і Центральна Рада доручили діріжерську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеольоґічним ворогом Міхновського. Винниченко ідеольоґ і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізнійше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.

Один по одному виходять делєґати з місць. Наказ Керенського скрізь іґнорували. Заборона зїзду немовби викликала ще більше зацікавлення зїздом. Маси йшли на пролом, не вважаючи на заборони з Петербурга. Промови короткі, ляконічні, повні завзяття і віри в силу нації. То відбивається настрій мас, що стихійно, нестримано пруть в бік незалежности від Росії.

Говорить, наприклад, делєґат з північного фронту, пор. О. П-ко. Він оповідає про вражіння від заборони зїзду.

— Про заборону, — говорить він, — довідалися вже в дорозі. Тут же склали телєґраму такого змісту: «Наказ про заборону зїзду читаємо і до Київа відїзджаємо». Телєґраму послали на дві адреси: нашій орґанізації і… панові Керенському!..

На салі оплески, сміх і вигуки: — Читатиме суботами! — Гумор, дотепи, іронія, неначе коштовне каміння, виблискують у промовах.

На сцені зявляється старшина і повідомляє делєґатів, що Перший Український Полк імени гетьмана Богдана Хмельницького підходить до Троїцького Народного Дому, щоби привитати представників українського війська.

Знову могутнє «Слава!!» ворушить будинком. Через хвилину-другу всі делєґати на дворі. Мені повелося примоститися на бальконі, звідкіля видно цілу улицю.

Зпоза рогу улиці показується голова кольони. Повіває роскішний прапор з образом великого гетьмана. Чудова орxестра.

Попереду командір полку, полковник Ю. Капкан. Під ним кровний (расовий) кінь каштануватої масти. Кінь грає, поривається.

Проходять курінь за курінем, сотня за сотнею… Карні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України.

По вік не забуду вражіння від першого українського полку . Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеольоґів серед освічених синів України. А вже ж не паради були цілю трох тисяч вояків-Богданівців, коли вони на своїх баґнетах начепляли синьо-жовті відзнаки. Не для оборони «єдінаго революціоннаго фронта» гуртувалися вони.

На другий день (5 червня) збираються делєґати біля будинку великого мійського театру. В середину впускають виключно тих, що мають білєти, одержані в педаґоґічному музеї. Перевірка сувора. Біля всіх дверей стоїть варта від полку Богдана Хмельницького.

Саля театру виповнена вщерть. Хвилини очікування. На сцені зявляється Михайло Грушевський. Роскішна сивина прикрашує голову всіми визнаного «батька». Годі порівнати з чим-небудь вибух оплесків і вигук: «Слава батькови Грушевському!! Слава!!..» Він не тільки «батько», він Бог нації. В ньому всі бачать (бо так хочеться революційний юрбі) наймудрішого з мудрих, відважного, як сама нація. В який бік покаже, всі підуть туди. Не дарма ж біля нього так впадають і «поступовці», і соціяль-демократи, і «есерчики» і всі, кому ходить про те, щоби приліпитися біля центра великого руху.

М. Грушевський витає делєґатів від імени Центральної Ради й оголошує зїзд відчиненим.

Починаються вибори презідії зїзду. Вже є традіція. Голови зїзду не вибирають, а натомість вибирають кілька осіб, які мають головувати по черзі. [5] [5] Ще на першому військовому зїзді соціяль-демократи хотіли мати головою зїзду члена своєї партії Симона Петлюру. Сю кандидатуру висунув В. Винниченко. Зїзд відкинув пропозіцію Винниченка, мотивуючи своє рішення тим, що Петлюра не військовик. Боячись, щоби в голови зїзду не вибрали Міхновського, або кого иншого з ґрупи «самостійників», соц. — демократи переперли другу свою пропозіцію — зовсім не вибирати голови, а вибрати презідію, в склад якої, опріч Міхновського, увійшли прихильники «єдінаго фронта» з Росією.