Юрко Тютюнник - Революційна стихія

Звіт Військового Ґенерального Комітету. Працювали, аж пріли. Працювали в якійсь маленькій кімнатці, що відступила «із велікодушія» російська революційна демократія. Прохання, проєкти, попередження, передбачення — все пішло до Петербурга, а наслідки раптом зводяться до нулі. «Глух і нєм» Петербург до розпучливих криків і жестів з Київа. Треба инших заходів, щоби розрушити петербурзьке правительство.

Зїзд обурюється. Не на петербурзьких панів, розуміється. В головах делєґатів не знаходиться місця для мотивів поведінки Військового Ґенерального Комітету, понижуючої гідність нації.

Знову контр-атака провідників. Каяття Ґенерального Комітету. Обіцянки робити так, як накаже зїзд. Скарги на невистарчаючі уповноважнення.

Зїзд надає Військовому Ґенеральному Комітетові права головної команди військ і вимагає від нього практичної роботи, а не листування з Петербургом.

Підчас праці зїзду військовий лікар Кекало робить цікаву заяву від ґрупи «самостійників». «Самостійники» вирікаються опозіції до «автономістів-федералістів», при умові, що «так постановить весь народ». В сій заяві ховалося наше рідне «постольку-поскольку». Треба було тільки сили і хисту, щоби його послідовно перевести в практиці.

Як звичайно, висліди праці — постанови зїзду є продуктом компромісу. То був компроміс, на який развраз погодиться душа неофіта під впливом своїх провідників, що в його уяві є заступниками Бога на землі.

Та все ж таки в постановах зїзду є річи, яких однаково лякалися і російська демократія і наші ідеольоґи «єдінаго революціоннаго фронта» з Росією. Поміж иншим зїзд постановляє:

— Пропонувати Українській Центральній Раді до уряду (російського) більше не звертатися й негайно приступити до твердої орґанізації краю. Дальше зїзд забезпечує найактивнійшу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорґанізований український народ одностайно і неухильно виконувати всі її постанови. Ще дальше говориться про військо: — Доручає Українському Військовому Ґенеральному Комітетові, як найскорше розробити детальний плян українізації війська й ужити всіх заходів для негайного переведення його в життя… — Щоб усі звертання Українського Військового Ґен. Комітету до висшої російської військової влади визнавалися і виповнювалися нею обовязково…

— Прикази Українського Військового Ґен. Ком. для всіх українців вояків і українських військових орґанізацій від сьогодня обовязкові.

В свому наказі Ґенеральному Комітетові не забув зїзд і про Вільне Козацтво, якого представники були на зїзді. Він доручив Ґен. Ком. орґанізацію і кермування нашою національною ґвардією.

Перед кінцем зїзду всі задоволені зі своєї праці. Задоволені з того, що довелося переживати великі хвилини пориву нації до нового, вільного життя. В такі моменти людська душа мякшає. Масами опановує великодний настрій, вони прощають гріхи своїм братам і зїзд… «висловлює Ґенеральному Комітетові щиру подяку».

Підчас виборів до Військ. Ґен. Ком. і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповідю» кандідатів перед цілим зїздом.

Були люди, що відмовлялися «від чести» вихваляти самих себе, і за них говорили члени зїзду, що знали кандідатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання попасти в склад високих інстітуцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціял-революціонером самостійником», инший «земельної партії», а ще инший «безпартійним соц. — демократом» і т. п.

Нарешті вибори скінчилися.

Одними резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам зїзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих діл. Центральній Раді по постанові зїзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет ґуберніяльної ради обєднаних громадських орґанізацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозіцію, послав до Петербурга розпучливу телєґраму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.

Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіди не дочекалися. Та зїзд не дуже то й чекав.

У вечері 10 червня ст. ст. в салі великого мійського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закамяніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив маґічне вражіння на маси. Змістові можна і треба богато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь иншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.