Юрко Тютюнник - Революційна стихія

Але кого вибирати і як? Делєґати, що приїхали з ріжних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соц. — демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соц. — революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (ґрупа Міхновського, Павелка та инш.) не дали місця в презідії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соц. — революціонерів М. Ковалевського та инших, що ставали «відомими»? Над сею коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторітету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою зїзду.

Кождий кандідат в члени презідії, по постанові зїзду, повинен був особисто оповідати зїздові, «хто він є і що робив до сьго часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режіму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» по переконанню. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціял-революціонери користуються загальними сімпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соц. — революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу презідії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на зїзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіря до своїх братів по національности.

Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань зїздові від ріжних орґанізацій. В привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серіозні підстави.

У війську зібралися найактивніші елєменти селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і уявляли собою першорядний боєвий матеріял, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторітети. Більшість підстаршинського складу в цілій армії складалися з українців. Гострий конфлікт поміж російським правительством і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Се було би річю, корисною для нас, але страшною для Росії.

Вже перший військовий зїзд так налякав Петербург, що там погодилися на орґанізацію трох українських корпусів, хоч до практичного переведення орґанізації і не приступили. Другий зїзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна сітуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.

Чи виправдав зїзд надії України? Не вповні. Залежало те від богатьох причин. Але найперше значіння в напрямку праці і постанов зїзду відограв його склад.

Масу зїзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.

Любов до України не була ніжною любовю дитини. О, ні! то була горяча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в імя досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.

Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тоґу шляхотности з Росії і замісць ідеала наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку-поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстінктовну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хоробу революції. По хоробі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і прінціпи, коли раби перестають бути рабами. І хора, навіть хора, Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці гістерично кричала на «разчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було виключеним при нашому самовизначенню.