Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

На лекції приходили по черзі, кожний батальйон окремо. Щовечора охочі записувалися в члени військового клубу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію «єдінаго революціоннаго фронта», вписувалися в члени клубу і пильно виконували всі постанови й розпорядки президії. Стихійне бажання організувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть «відокремлення». На перших же лекціях з ініціативи самих козаків повстало питання звести в «ротах» всіх українців в окремі чоти («взводи»). Мотивували козаки своє бажання тим, що «краще ходити в ладу на лекції. і до своєї команди будем приучуватись». Сам начальник залоги капітан Зам'ятін (москаль) був людиною безхарактерною, політично малосвідомою. Кандидатуру його на революційного начальника залоги висунула група молодих старшин, які бажали мати вільну руку для своєї політичної роботи. То був типовий представник толстовського «нєпротівлєнія злу», хоч до чого-небудь доброго теж не мав здібностей. Солдати його любили, бо він з ними був запанібрата. Але честолюбство все ж таки він мав і влади, хоч би й фіктивної, не цурався. Почалися «впливи оточення». А серед того оточення моя роль не була останньою. Швидко «ґаспадін капітан», начальник залоги столиці Криму і командуючий охороною побережжя, передав фактичне виконання всіх обов'язків ад'ютантові, а сам лише підписувався там, де йому запропонували. Президія військового клубу давала мені директиви; я «висказивал свойо мнєніє» своєму шефу, а залога одержувала потрібний наказ. Розпорядженням по залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не дуже охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч «уроженцев», а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обов'язки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на ад'ютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій організації. У половині квітня військовий клуб уже нараховував у своєму складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівняно значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з іншими «інородцамі» ми складали більшу частину залоги. Найвищим органом військового клубу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клубу). Всю практичну роботу провадила президія клубу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім інакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довір'я, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до різних демократичних інституцій та на з'їзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали принцип Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.

— Будемо вибирати людей, а не наплечники («поґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозиції провадити вибори по принципу Керенського. Психологія «ніжнєго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в президії був тільки один козак, та й той мав середню освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжче. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свого шефа, але на цей раз нам не повелося. Москалі повели одверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та інші «інородци» організовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що легальним шляхом наша організація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відіб'ється наш рух на внутрішньому життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла президія нашого клубу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу легальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телеграму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Києва виїхав голова клубу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже існувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний план; українські чоти одного «общерусскаго» батальйону мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в курені, а останні вже складали полк. Сотні та курені мали свою чергову лічбу. Були визначені й командири. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куреня він приписаний, і так само знати своїх командирів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небагато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми спільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.ін. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делегацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.