Юрко Тютюнник: Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями, і в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення…

Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!, І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів…

Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав; умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців… Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку І платили інтересами цілої нації… Росіяни великі митці обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок…»

Якшо цю розлогу цитату-матрипю накласти на сьогодення, то можна переконатися, що велемудрий Екклезіаст таки мав рацію: «Що було — те й буде». А надто для України, чиї політики не хочуть знати свого минулого...

Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я об'їхав околиці Сімферополя. Не доїжджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:

— Пане поручнику! Царя вже нема… революція скрізь…

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличчях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому оці самі «дядьки в шинелях» намагалися говорити тільки по російськи, звали мене «ваше благородіє», щовечора виспівували «Боже царя храні», а тепер і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як «царя вже нема».

По місту були вже розліплені різні відозви, заклики, оголошення і т. іи. — продукти творчості першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делегатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережжя, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Зам'ятіна. Місце ад'ютанта при революційному начальникові залоги довелося обійняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго Совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтелігенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (гімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж іншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Всі ці питання ми мусили вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з принципового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та агітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кожній секції зокрема.