Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Від 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. триває зимовий похід армійської групи під командуванням генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка (помічник — генерал-хорунжий Ю. Тютюнник) по денікінських і большевицьких тилах. Подолавши 2500 кілометрів і провівши кілька блискучих операцій, частини республіканських військ успішно повертаються назад, з'єднавшись із регулярною армією УНР, точніше з її рештками, як незабаром будуть інтерновані на території Польщі.

Другий зимовий похід наприкінці 1921 року на Україну з самого початку був приречений на невдачу. Ні військовий хист Юрка Тютюнника, ні мужність бійців його загонів не змогли протистояти переважаючим регулярним частинам большевицьких військ. Намір генерал-хорунжого стати на чолі Повстанської Армії зазнав краху.

Подальша доля Юрка Осиповича Тютюнника склалася трагічно. Ось що пише у «Споминах совєтського дипломата» Г. Бесєдовський, колишній член совєтської дипломатичної місії у Варшаві, «невозвращенец»:

«З огляду на свою українську діяльність у Варшаві я мусив бути також у курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало наказ про одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий план. Агенти ҐПУ натрапили на слід підпільної української організації — Вищої Військової Ради. Замість того, щоб арештувати членів організації, агенти ГПУ ввійшли до її складу і фактично взяли організацію у свої руки. Потім послали одного керівника цієї організації (не агента ГПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням нав'язати зносини з Тютюнником для співпраці, викликати його на Україну для таємного об'їзду організації. Тютюнник луже досвідчений конспіратор, послав наперед одного із своїх помічники. Той об'їхав «організацію», що мала розгалуження по всій Україні, і, повернувшись, заявив Тютюнникові, що ця організація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти». Він казав, що можна навіть незабаром думати про розширення повстанчої акції. Лиш керівники організації настирливо ждали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Спочатку Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю з умовленому пункті. Але не встиг ступити й кілька десят кроків, як був схоплений. Його привезли до Києва, а потім до ГПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзержинський рішуче домагався його розстрілу. Але Харків (у квітні 1923 р. була започаткована політика корснезації, спрямована на підготовку національних кадрів для різних ділянок культурного, державного і партійного будівництва. — О. Р.) вважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»… Отамана залишили наразі живим. Але Тютюнникові спочатку все ж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав у домі урядовців ГПУ під постійним наглядом».

Сьогодні можна лише гадати, що змусило ще донедавна незламного генерал-хорунжого звернутися з листом на ім'я Володимира Затонського.

«Важким шляхом, — писав Юрко Тютюнник, — я прийшов до впевненості, що пануючі на Заході сили здатні тільки пригноблювати український народ, а не допомагати його визволенню. Ці сили, використовуючи легковажні і до кінця деморалізовані елементи нашої еміграції, думають тільки про своє благополуччя. Оскільки деморалізованість в еміграції дійшла до крайності, мені стало зрозуміло, що майбутнє України кується тут, на Україні. Минуло вже кілька місяців, як я перейшов кордон і, перебуваючи на території YPCP, вивчаю дійсне становище. Передовсім мене цікавила природа влади на Україні. (…) Нині на Україні українська влада» (політика «українізації)» саме починала набирати справді державного розмаху. — О. P.).

Ці рядки вийшли з-під пера людини, на честь якої ще зовсім недавно, в день нагородження орденами «Залізного Хреста» за Перший зимовий похід, бойові побратими поставили свої підписи на грамоті, де були такі слова:

«Дорогому батькові, улюбленому вождеві, нашому генерал-хорунжому Юрку Тютюннику.

Тяжким, хресним шляхом йшов український нарід до свого національного і державно-політичного визволення. З усіх боків облягли його вороги, намагаючись не тільки підбити Україну під свою зверхність, а Й до кінця знищити всі ті вияви самостійного національно-культурного життя, які після російської революції щораз сильніше починали прокидатись в ньому.

1 в той час, коли, здавалось, ворог перемагав, коли байдужість і бездіяльність охопили всі верстви громадянства нашого і армії, ти один горів завзяттям і своєю невтомною енергією запалював серця борців до нових змагань, до нової боротьби з запеклим ворогом української національної ідеї — москалем.