Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

У районі Вапнярки, коли стало ясно, що армія продовжуватиме відступ на захід, пішли на Київщину сотник Бондаренко та хорунжий Кузьменко- Титаренко. Оба вони походили зі Звенигородщини. Вони помандрували в рідні околиці, захопивши зі собою по десятку старшин та козаків. Бондаренко розпочав працю на Звонигородщині, а Кузьменко-Титаренко відійшов на Тарашанщину.

Усі, хто йшов у тил росіян, одержували наказ у найкоротший термін підняти повстання в своїх районах, зв'язуючись із сусідами і намовляючи їх до того ж. Почалися повстання. Заклекотіла Єлисаветградщиа, маючи центр у м. Глодосах; піднялися повстання на Звенигородщині, Таращанщині, заворушився славетний Холодний Яр [28] Холодний Яр — місцевість на березі р. Тясмина недалеко від м. Жаботина. Місцевість порізана глибокими та крутими балками і поросла лісом. Тут був повстанчий центр Чигиринщини та Черкащини. , перекинулись повстання на Лівобережжя.

Зухвала Добровольча Армія захиталася і стяла котитися назад. Величезні військові запаси розкинено по шляхах. Певно, що політики, котрі здавали ті запаси Денікінові, не чекали такого фіналу свого підлрисмства, бо зброю і взагалі військові матеріали мав Денікін добірні. Не знаючи сили иовстанчою руху, годі уявити, ак сталося, що панічно тікаюча до Москви Червона Армій виринула в ролі переможця. Було легко Добровольчій Армії посуватися вперед по території України, але куди легше довелося тікати назад, бо все тяжке розкинено, і воно попадало частиною до повстанців, а частиною до червоних росіян.

Блискавична втеча Добровольчої Армії після нашого прориву, Любара поставила повстанці організації перед фактом посунення на Україну Червоної Російської Армії. Цього разу червона Москва йшла на Україну, як то зветься, «з одвертою душею». Червона Армія одержала наказ Троцького, що вона йде «в гості» на Самостійну Україну допомагати українцям у боротьбі проти Денікіна. Тут же тобі сформувався «український уряд», куди входили Петровський, Мануїльський та Затонський. Цей «уряд», переповнений бажанням виконати завдання московського центру, навіть визнавав заслуги повстанців. У своєму «Маніфесті» він пише: «Ні на одну хвилину робітники та селяни України не мирилися добровільно з насильниками. Страйками і повстаннями боролись вони проти них». Цим «уряд» признавався, що червоні росіяни теж були насильниками, бо у свій час тікали від повстанців.

Самостійність України декларували росіяни, де тільки було можна, і при кожній нагоді підкреслювали на папері. Нашого державного центру не було на Україні, і повстанці, не маючи директив, пробують самостійно орієнтуватись у ситуації і зайняти відповідні позиції проти нової навали. А ситуація дійсно була така складна, що не один з фахових політиків скрутив би собі в'язи, виплутуючись із неї. Тому не дивно, що була певна різниця в тактиці різних повстанчих організацій.

Були організації, що відразу розпочали озброєну боротьбу проти червоних росіян. Особливо різко проти червоної Москви поставилася Чернігівщина, де працював Ангел.

Таких, що вірили в щирість росіян, не було. Зате переважна більшість повстанців йшла на компроміс, погоджуючись додати до назви Української Республіки титул «радянської» при певних гарантіях суверенності України у вигляді… Української Армії. На платформі організації своєї національної озброєної сили погоджувалися й об'єднувалися всі повстанці. На такій позиції стали всі повстанчі організації Звенигородщини, де сотникові Бондаренкові вдалося притягти до загальної організації відомого повстанця Туза, що принципово стояв за «українську радянську владу». Уся Київщина поділяла позицію Звенигородщини та Тарашаншини. Ці організації мали вплив на політичну тактику повстанців і Правобережжя, і Лівобережжя. Зі всіх кінців тяглися сюди невидимі нитки зв'язку.

На жаль, багато зібраних документів, що стосуються діяльності повстанців у цей період, не можу тепер використати. Вони переховуються і в свій час кинуть ясний промінь на рух, який навіть деякі з наших кабінетних політиків вважали і вважають анархічним. З документів можна довідатися, як прагнули повстанні міцного керування і, не маючи його, самотужки намагалися надати сталість форм своїй організації, як намагалися вони витворити і вибороти певні норми права, що відповідали б інтересам української нації.

Типовим документом для характеристики політики повстанців можуть бути постанови з'їзду делегатів від партизанів (повстанців) Деренковецького району, що охоплював частину Канівщинн і частину Черкащини. Для повноти картини подаю копію з цілого протоколу з'їзду без скорочення, опустивши тільки поіменний реєстр учасників.