Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

— Народе Український! Докажи, що ти. можеш гордо й достойно стати поруч із кождим. державним народом, як рівний з рівним.

Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий баритон тихо, але впевнено починає:

— Як умру, то поховайте.

Здавалося, що всесвіт співає з нами:

То присягався з'їзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли.

Член президії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає. Хтось сміється.

Члени зїзду, люди загартовані в чотирирічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал.

Почув його і світ. То був перший оклик українського народу до народів світа. Перший оклик по довгому невільному віковому слові неволі. Світ мусів рахуватися з фактом нашого існування.

Щоб там не сталося, а слова — «Однині самі будемо творити наше життя» — пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милости у Петербурга, геть з компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! — Сим зроблено рішучий крок.

Слова універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам'ятника великого гетьмана на Софійській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсильніших струн народної душі. Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскресшої батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном:

— Творіть!

Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готовилися допомагати Центральній Раді в утворенню нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.

«Громадяни с. Броварки, гадяцького повіту, одноголосно постановили. оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради».

«Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині… постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи»…

Таких постанов були тисячі. Український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібрані гроші привозили селяни до Києва, щоби «власноручно віддати їх Центральній Раді», яку вони визнають своїм урядом.

А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських «ґімнастьорках», зі зброєю в руках, готовляться «всіма силами підтримувати і боронити свій уряд — Центральну Раду». Вони служать молебни і присягають «на вірність Центральній Раді» («Русское Слово», 18 червня 1917 р.).

Народні маси щиро прийняли слова «самі будемо творити наше життя» і творили, що могли і як уміли, щоби допомогти Києву визволитися з-під впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення. Бувають моменти в житті, великі і дорогі моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за вищі і світлі ідеї. Таким моментом в житті української нації були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку ще тому німі, здавалося, духовно мертві маси, рабсько покірні, сьогодні стали вільними громадянами; вчора були то пігмеї, сьогодні — гіганти. Хіба не велетень отой виснажений, зранений солдат у «ґімнастьорці», що зірвав з своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе «своєму урядові»? Ті медалі та хрести, куплені кров'ю, пролитою за Росію. тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню — очі солдата світяться ненавистю. А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по коридорах педагогічного музею, приїхавши до Києва присягти на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за «свій український уряд»? Революція створила чудо. З'явилися герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхетних почувань у масах. Скільки було тих героїв? Легіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Центральній Раді: