Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Але кого вибирати і як? Делегати, що приїхали з різних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соціал-демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соціал-революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (група Міхновського, Павелка та інш.) не дали місця в президії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соціал-революціонерів М. Ковалевського та інших, що ставали «відомими»? Над цією коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторитету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою з'їзду.

Кожен кандидат в члени президії за постановою з'їзду повинен був особисто оповідати з'їздові, «хто він є і що робив до цього часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режиму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» за переконанням. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціал-революціонери користуються загальними симпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соціал-революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу президії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на з'їзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіри до своїх братів по національності.

Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань з'їздові від різних організацій. У привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серйозні підстави.

У війську зібралися найактивніші елементи селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і являли собою першорядний бойовий матеріал, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторитети. Більшість підстаршинського складу в армії складалася з українців. Гострий конфлікт між російським урядом і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Це було би річчю, корисною для нас, але страшною для Росії.

Уже перший військовий з'їзд так налякав Петербург, що там погодилися на організацію трьох українських корпусів, хоч до практичного проведення організації і не приступили. Другий з'їзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна ситуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.

Чи виправдав з'їзд надії України? Не вповні. Залежало те від багатьох причин. Але найперше значення у напрямку праці і постанов з'їзду відіграв його склад.

Масу з'їзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.

Любов до України не була ніжною любов'ю дитини. О, ні! то була гаряча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в ім'я досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.

Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхотности з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку- поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстинктивну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хворобу революції. По хворобі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і принципи, коли раби перестають бути рабами. І хвора, навіть хвора Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці істерично кричала на «расчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було неможливе за нашого самовизначення.